Радуйся, ты бо обновила еси зачатыя студно.
Акафіст присвятій Богородиці.
Ікос 10Все упованіє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє
На тебе, мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, пречистая, на їх,
Отих окрадених,
Невольників.
Подай їм
Твойого мученика сина,
Щоб хрест-кайдани
До самого, самого краю.
Достойнопітая! благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і
Благий конець, о всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвітуть убогі села,
Псалмом і тихим, і
Святую доленьку твою.
А нині плач, і скорб, і
Душі убогої —
Остатню лепту подаю.
У Йосипа, у
Чи бондаря того святого,
Марія в наймичках росла.
Рідня була.
Отож
Уже чимала піднялась,
Росла собі та
І на порі Марія
Рожевим квітом
В убогій і чужій хатині,
В святому тихому раю.
Тесляр на наймичку свою,
Неначе на свою дитину,
Теслу, було, і струг
Та й дивиться; і час мине,
А він і оком не мигне,
І думає:
Ані родини!
Ані хатиночки нема,
Одна-однісінька!..
Ще ж смерть моя не за
А та стоїть собі під
Та вовну білую
На той бурнус йому
Або на берег
Козу з козяточком
І попасти, і напоїть.
Хоч і далеко.
Так любила
Вона той тихий божий став,
Широкую Тіверіаду ,
І рада, аж сміється, рада,
Що Йосип сидячи мовчав,
Не боронив їй, не
На став іти; іде, сміється,
А він сидить та все сидить,
За струг сердега не
Коза нап’ється та й пасеться.
А дівчина собі стоїть,
Неначе вкопана, під
І смутно, сумно
На той широкий божий став.
І мовила:
Тіверіадо!
Широкий царю озерам!
Скажи мені, моя порадо!
Якая доля вийде
З старим Іосифом?
О доле!
І похилилась, мов
Од вітру хилиться в
Йому я стану за дитину.
Плечми моїми
Його старії
І кинула кругом очима,
Аж іскри сипнули з очей.
А з добрих молодих
Хітон полатаний
Тихенько зсунувся.
Такої божої
Ніхто не узрить!
Злая ж
Колючим терном провела,
Знущалася над красотою!
О доленько! — Понад
Ходою тихою пішла.
Лопух край берега найшла,
Лопух зорвала і накрила,
Неначе бриликом, свою,
Свою головоньку смутную,
Свою головоньку святую!
І зникла в темному гаю.
О світе наш незаходимий!
О ти, пречистая в женах!
Благоуханний сельний крине!
В яких гаях?
В яких ярах,
В яких незнакмих
Ти заховавшся од
Огнепалимої тії,
Що серце без огню
І без води прорве,
Святії думоньки твої?
Де ти сховаєшся?
Нігде!
Огонь заклюнувся вже, годі!
Уже розжеврівся.
І шкода,
Даремне сила пропаде.
До крові дійде, до
Огонь той лютий, негасимий,
І, недобитая, за
Повинна будеш
Огонь пекельний!
Вже пророчить,
Тобі вже зазирає в
Твоє грядущеє.
Не зри!
Сльозу пророчую утри!
Заквітчай голову
Лілеями та тим
Червоним маком.
Та
Під явором у холодочку,
Поки що буде.
Увечері, мов зоря тая,
Марія з гаю
Заквітчана.
Фавор-гора,
Неначе з злата-серебра,
Далеко, високо сіяє,
Аж сліпить очі.
На той Фавор свої
Очиці кроткіє
Та й усміхнулась.
Козу з козяточком з-під
І
Раю! раю!
Темний гаю!
Чи я, молодая,
Милий боже, в твоїм
Чи я погуляю,
Та й замовкла.
Круг себе сумно озирнулась,
На руки козеня
І веселенькая
На хутір бондарів убогий.
А йдучи, козеня, небога,
Ніби дитину, на
Хитала, бавила, гойдала,
До лона тихо
І цілувала.
Козеня,
Неначе теє кошеня,
І не пручалось, не кричало,
На лоні пестилося, гралось.
Миль зо дві любо з
Трохи, трохи не
І не втомилась.
Старий, сумуючи під тином,
Давненько вже свою дитину.
Зустрів її, і привітав,
І тихо мовив:
Де ти в
Загаялась, моя небого?
Ходімо в кущу, опочий,
Та повечеряємо
З веселим гостем молодим;
Ходімо, доненько».—
Який?
Який се гость?» —
Із
Зайшов у нас підночувать.
І каже:
Божа
На ветхую
Учора рано пролилась:
Учора,— каже,—
Дитину-сина.
А
Старий нарек його
Так бачиш що!» А гость роззутий,
Умитий з кущі
В одному білому хітоні,
Мов намальований, сіяв,
І став велично на порозі,
І, уклонившися,
Марію тихо. їй, небозі,
Аж дивно, чудно.
Гость
І ніби справді засіяв.
Марія на його
І стрепенулась.
Пригорнулась,
Неначе злякане дитя,
До Йосипа свого старого,
А потім гостя
Просила, ніби
Очима в кущу.
Води погожої з криниці,
І молоко, і сир козлиціїм на вечерю подала.
Сама ж не їла й не пила.
В куточку мовчки
Та дивувалася,
І слухала, як
Дивочний гость той говорив.
І словеса його
На серце падали Марії,
І серце мерзло і
Во Іудеї не
Промовив гость,— того ніколи,
Що нині узриться.
Равві!
Равві великого
На ниві сіються новій!
І виростуть, і пожнемо,
І в житницю
Зерно святеє.
Я
Іду народу возвістить».
І помолилася
Перед апостолом.
Огонь тихенько на кабиці ,
А Йосип праведний
Та думає.
Уже
На небі ясно зайнялась.
Марія встала та й
З глеком по воду до криниці.
І гость за нею, і в
Догнав
До сходу сонця
До самої
Благовістителя.
І раді,
Радісінькі собі
Додому.
Жде його
І ждучи плаче,
Ланіти, очі і
Марніють зримо.
Ти не та,
Не та тепер,
Маріє, стала!
Цвіт зельний, наша красота!
Промовив Йосип.— Диво
З тобою, доненько моя!
Ходім,
Маріє, повінчаймось,
А то…— Й не вимовив:
На улиці.— І
В своїм оазисі».
І в
Марія нашвидку
Та тяжко плакала, ридала.
Отож вони собі ідуть,
Несе з торбиною на
Нову коновочку старий.
Спродать би то та
Купить хустиночку до речі,
Та й за повінчання оддать.
О старче праведний, багатий!
Не од Сіона благодать,
А з тихої твоєї
Нам возвістилася.
Пречистій їй не дав ти руку
Рабами б бідниє
І досі мерли би.
О муко!
О тяжкая душі печаль!
Не вас мені, сердешних, жаль,
Сліпі і малиє душою,
А тих, що бачать над
Сокиру, молот і
Кайдани новиє.
Уб’ють,
Заріжуть вас, душеубійці,
І із кровавої
Собак напоять.
Де ж
Дивочний гость отой лукавий?
Хоч би прийшов та
На брак той славний і преславний!
На брак окрадений!
Не чуть,
Не чуть ані його, ані месії,
А люде ждуть чогось і ждуть,
Чогось непевного.
Маріє!
Ти, безталанная,
І ждеш, і ждатимеш од
І од людей його?
Нічого,
Ніже апостола
Тепер не жди.
Тесляр
Тебе повінчану
В свою убогую хатину.
Молися й дякуй, що не кинув,
Що на розпуття не прогнав.
А то б цеглиною убили
Якби не вкрив, не заховав!
В Єрусалимі
Тихенько люде, що
У городі
Чи то якогось
Провозвістителя
Його!» — промовила
І веселесенька
У Назарет.
І він радіє,
Що наймичка його
В утробі праведную
За волю розп’ятого мужа.
Ото вони собі ідуть,
Прийшли додому.
І
Повінчані, та не веселі.
Тесляр колисочку
Майструє в сінях.
А вона,
Пренепорочная Марія,
Сидить собі коло вікна,
І в поле дивиться, і
Малесеньке сороченя
Комусь-то
Хазяїн дома?
Надворі крикнуло.—
Од кесаря, його самого,
Щоб ви сьогодня, сен же час!
Ви на ревізію у город,
У город Віфлеєм ішли».
І зник, пропав той тяжкий голос.
Тілько руна в яру гула.
Марія зараз
Пекти опрісноки.
Спекла,
В торбину мовчки
І мовчки за старим
У Віфлеєм.
Святая сило!
Спаси мене, мій боже милий!»
Тілько й промовила.
Ідуть,
Сумуючи собі обоє.
І, вбогії, перед
Козу з козяточком женуть,
Бо дома ні на кого кинуть.
А може, бог пошле
В дорозі; от і
Сердешній матері.
Іде пасучися,
Ідуть за нею батько й
І починають
Поволі, тихо.
Протопресвітер,— Йосип
Такеє-то пророче
Сказав мені:
Святий закон!
І Авраама, і Мойсея!
Возобновлять мужі
І каже: — Поти не умру,
Поки месію не
Чи чуєш ти, моя Маріє?
Месія прийде!» —
Вже прийшов,
І ми вже бачили месію!»
Марія мовила.
Опріснок Йосип у торбині.
Дає та й каже:
На, моя дитино,
Поки що буде, укріпись,
До Віфлеєма не близенько;
Та й я спочину.
Утомивсь».
Та й сіли на шляху гарненько
Подудновать.
Отож сидять,
А сонце праведне
Додолу котиться.
І глядь!
Сховалося, і смеркло в полі.
І диво дивнеє!
Ніхто не бачив і не
Такого дива.
Аж
Святий тесляр.
Мітла з
Над самим Віфлеємом, боком,
Мітла огненная зійшла .
І степ, і гори осіяла.
Марія з шляху не вставала,
Марія сина привела.
Єдиную тую дитину,
Що нас од каторги спасла!
І, пресвятая, неповинна,
За нас, лукавих, розп’ялась!
А недалеко край
Отару гнали
Та й їх побачили.
Небогу,її й дитяточко
І у вертеп свій принесли,
І чабани його
Еммануїлом нарекли.
До сходу сонця, рано-рано!
У Віфлеємі на
Зійшовся люд і шепотить,
Що щось непевне з людьми
Во Іудеї.
І тихне люд.
О люди! люди!
Чабан якийсь біжить,
Пророчество Ієремія,
Ісаія збулось! збулось!
У нас, у пастирей,
Родився вчора!»
У Віфлеємі на
Месія!
Іісус!
І люд розходивсь.
Через
Чи через два прийшов
І легіон з Єрусалима,
Од того Ірода.
Й нечуте сталося тойді.
Ще діточки сповиті спали,
Ще купіль гріли матері,
Намарне гріли: не
Маленьких діточок своїх!
Ножі солдати
В дитячій праведній крові!
Такеє-то на світі сталось!
Дивітеся ж, о! матері!
Що роблять іроди царі!
Марія навіть не
З своїм младенцем.
Слава вам,
Убогим людям, чабанам,
Що привітали,
І нам спасителя
Од Ірода.
Нагодували,
І напоїли, і
Кожух і свиту на дорогу,
І, небораки,
Ослицю дійну.
І
З її дитяточком
І посадили, й
Вночі тайнйми
На шлях Мемфіський .
А мітла,
Мітла огненная світила,
Неначе сонце, і
На ту ослицю, що
В Єгипет кроткую
І нарожденного месію.
Якби де на світі хоть
Цариця сіла на ослицю,
То слава б стала про
І про великую
По всьому світу.
Ся ж
Живого істинного бога.
Тебе ж, сердешну, копт
Хотів у Йосипа купить,
Та здохла ти.
Мабуть,
Таки завадила тобі?
У Нілі скупанеє,
В пелюшках долі, під вербою,
Дитяточко.
А меж
З лози колисочку
Та плаче праведная мати,
Колиску тую плетучи.
А Йосип заходився
Із очерету будувати,
Щоб хоч укритися вночі.
З-за Нілу сфінкси, мов сичі,
Страшними мертвими
На теє дивляться.
За
На голому піску
По шнуру піраміди в ряд,
Мов фараонова сторожа,
І ніби фараонам
Вони дають, що правда
Встає вже, встала на землі.
Щоб фараони стереглись.
Марія найнялася
У копта вовну.
А
Іосиф взявсь отару пасти,
Щоб хоч козу ту
На молоко малій дитині.
Минає рік.
Коло
В повіточці своїй
Той бондар праведний, святий,
І гадки, праведний, не має,
Барило й бочку набиває,
Та ще й курникає.
А ти?
Не плачеш ти і не співаєш,
Гадаєш, думаєш-гадаєш,
Як його вчити,
На путь святий святого
І як його од зол спасти?
Од бур житейських одвести?
Ще рік минув.
Коло
Коза пасеться; а
І невеличке
У сінях граються.
А
Сидить на призьбі коло
Та вовну з кужеля пряде.
Аж ось і сам старий
З ціпочком тихо попід тином:
Носив у город
Продать.
Йому медяничок,
А їй немудрую хустину,
Собі ж несе на
Ременю доброго.
Та й каже:
Доню, не журись.
Царя вже Ірода не стало.
Чогось увечері наївсь,
Та так наївся, що й
Такеє-то мені сказали.
Ходімо,— каже,— у свій гай,
У свій маленький тихий рай!
Ходім додомоньку,
Ходім»,— сказала та й
На Ніл сороченята
В дорогу синові.
Коза з козятком коло хати,
А Йосип сина забавляв,
На призьбі сидя, поки
На річці прала ті
Сорочечки.
А потім в
Поморіцив добре
Собі в дорогу.
Та й
До сходу сонця, по
На плечі взявши, а
Удвох в колисочці несли.
То сяк, то так прийшли додому.
Бодай не довелось
Узріть такеє.
Благодать!
Гайочок тихий серед поля,
Одна-єдиная їх
Отой гайочок!
І не знать,
Де він кохався.
І хатина,
Все, все сплюндровано.
В руїніїм довелося ночувать.
В ярок Марія до
Швиденько кинулася.
Колись-то з нею
Зустрівся гость святий.
Бур’ян,
Будяк колючий з
Коло криниці поросли.
Маріє!
Горенько з тобою!
Молися, серденько, молись!
Окуй свою святую
Долготерпінієм окуй,
В сльозах кровавих загартуй!..
Небога трохи не
У тій криниці.
Горе
Було б, іскупленним рабам!
Дитина б тая
Без матері, і ми б не
І досі правди на землі!
Святої волі!
І тяжко, важко
Та й заридала.
На цямрину святиє
Та й висохли.
А їй, небозі,
Полегшало.
Єлисавета,
Стара вдова, у
З малим синком своїм жила,
Таки з Івасем.
Та й
Якась рідня їм.
Свою дитину, безталанна,
Нагодувала,
І за святим своїм
У Назарет той до
В сусіду, в наймичку проситись!
Дитяточко собі росло,
З Івасем удовенком гралось.
Уже чимале підросло.
Якось вони собі
Удвох на улиці,
Дві палички та й
Додому матерям на дрова.
Звичайні діточки!
І веселенькі, і здорові,
Аж любо глянуть, як ідуть!
Отож воно, мале,
Другую паличку у Йвася
Івась у коники
Зробило хрестик та й
Додому, бачте, показати,
Що й він уміє майструвати.
Марія ще за
Дітей зустріла, і зомліла,
І трупом пала, як
Той хрестик-шибеничку .
Злий!
Недобрий чоловік,
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить оце!
Покинь!
А він, маленький, неповинний,
Святую шибеничку
І заридав, і
Ще в перший раз младенчі
На лоно матернє.
Ніби полегшало.
У холодочок завела,
В бур’ян, в садок,
Та коржиком погодувала,
Свіженьким коржиком.
Воно
Попестилось собі,
Та й спатоньки, мале,
Таки ж у неї на колінах.
Отож і спить собі дитина,
Мов ангеляточко в раю.
І на єдиную
Та мати дивиться і
Тихенько-тихо.
Ангел спить,
То щоб його то не збудить.
Та й не догледіла.
Окропу капля, як огонь,
На його впала, і
Прокинулось.
Швиденько
Марія втерла сміючись,
Щоб він не бачив.
І
Не довелося
Малого сина.
І заридало.
Чи то позичила
Півкопи тую на буквар.
Сама б учила, так не знала
Вона письма того.
Та в школу хлопця одвела,
У ієсейську.
Доглядала
Сама його, сама й
Добру і розуму.
Івась,
Таки вдовенко, в його вдавсь,.
То вдвох собі й ходили в школу,
І вчились вкупочці.
Ані пограється з дітьми,
Ані побігає; самий,
Один-однісінький, бувало,
Сидить собі у
Та клепку теше.
Святому батькові в трудах.
Якось по сьомому
Малий вже добре
Одпочиваючи в куточку,
Старий на сина дивувавсь,
Який то з його майстер буде!
Які то люди з його будуть!
Та, взявши відер, кандійок ,
І батько, й мати, і
Пішли на ярмарок у
Самісінький Єрусалим.
Хоч і далеко, так
Дорогше можна.
От прийшли,
Розташувались.
Батько й
Сидять собі та
Добро своє.
А де ж дитина?
Побігло десь.
Шукає
Та плаче мати.
І не чуть,
Де ділося.
У
Зайшла благать благого бога,
Щоб син її найшовсь.
Аж глядь,
Межи раввінами дитина,її хлоп’яточко,
І научає, неповинне,
Як в світі жить, людей любить,
За правду стать! за правду згинуть!
Без правди горе!
Горе вам,
Учителі
І дивувались
І книжники його речам.
А радость матері
Неізреченная.
Месію,
Самого бога на
Вона вже зріла.
Спродались,
Во храмі помолились
І веселенькі у
Додому рушили
По холодочку.
І вкупі вчились, ростучи,
Святиє діточки.
Святиє тії
Своїми дітками.
Із
Путем терновим
Обидва.
Божії глаголи,
Святую правду на
І прорекли, і
За воленьку, святую волю!
Іван пішов собі в пустиню,
А твій меж люди.
А за ним,
За сином праведним своїм,
І ти пішла.
В старій
В чужій покинула його,
Святого Йосипа свого!
Пішла тинятись попідтинню,
Аж поки, поки не
Аж до Голгофи.
Бо за
Святая мати всюди йшла,
Його слова, його діла
Все чула, й бачила, і мліла,
І мовчки трепетно раділа,
На сина дивлячись.
А
Сидить, було, на Єлеоні ,
Одпочива.
Розкинувсь гордо перед ним,
Сіяє в золотім
Ізраїльський архієрей!
Романський золотий плебей!
І час, і два мине, не встане,
На матір навіть не
Та аж заплаче,
На іудейськую столицю.
Й вона заплаче,
У яр по воду до криниці,
Тихесенько.
І
Води погожої, і
Утомлені стопи святиє,
І пити дасть, і отрясе,
Одує прах з його хітона,
Зашиє дірочку та
Під смокву піде.
І сидить,
І дивиться, о всесвятая!
Як син той скорбний спочиває.
Аж ось і дітвора
Із города.
Його
Святиє діточки.
За ним по улицях ходили,
А іноді й на
До його бігали малії.
Отож прибігли.
О святії!
Пренепорочниє!» — сказав,
Як узрів діток.
І цілував благословляя,
Погрався з ними, мов маленький,
Надів бурнус.
І
З своїми дітками
В Єрусалим на слово нове,
Поніс лукавим правди слово!
Не вняли слову!
Розп’яли!
Як розпинать його вели,
Ти на розпутії
З малими дітьми.
Мужики,
Його брати, ученики,
Перелякались,
Нехай іде!
Нехай іде!
Отак і вас він поведе!»
Сказала дітям.
І
На землю трупом.
Твоя єдиная дитина!
А ти, спочинувши під тином,
У Назарет отой пішла!
Вдову давно вже
В чужій, позиченій
Чужії люде.
А Іванаїї зарізали в тюрмі.
І Йосипа твого не стало.
І ти, як палець той,
Одна-однісінька!
Талан твій латаний, небого!
Брати його, ученики,
Нетвердії, душеубогі,
Катам на муку не дались,
Сховались, потім розійшлись,
І ти їх мусила
Отож вони якось
Вночі круг тебе сумовати.
І ти, великая в женах!
І їх униніє, і
Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом!
Ти дух святий свій
В їх душі вбогії!
Хвала!
І похвала тобі,
Маріє!
Мужі воспрянули святиє,
По всьому світу розійшлись.
І іменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду
По всьому світу.
Ти ж під тином,
Сумуючи, у
Умерла з голоду.
Амінь.
А потім ченці
Тебе в порфіру .
І вінчали,
Як ту царицю…
Й тебе, як сина.
На тебе, чистую, кати;
Розтлили кроткую! а
Мов золото в тому горнилі,
В людській душі возобновилась,
В душі невольничій, малій,
В душі скорбящей і убогій.[27 жовтня — 11 листопада 1859,
Петербург]
