Дощі оновлення на древню ораницю,і пам’ять сонця у вузлах пшениці,і щедрий зір — на сховки, на притулки —світ осягає, нібито шкатулку.
Там олов’яний вицвілий солдатнаводить чітко однорукий лад:то стежку креслить, то хреста збиває,то все когось з-за хмари
У нього сіль розчинена в відрі —ріденька щітка білить стовбури,згорбатілу акацію
Чого ж його нікого більш немає?
Ледь тліє око у дуплі глибокім,на гіркоті настоюється спокій,і рукавчаті здмухані вітривсе зчорнюють від низу до гори.
У чорній хмарі — що то за біління?
Летить, летить кленовеє насіння,і голос лине: — То твої
Іване, швидше руку простягни.
Бери їх душі ангельські в обійми,бо небо,
Йване, — сховок ненадійний,візьми, у слові вічнім ув’язни…
Солдат не чує — він-бо із металу.
На весь свій вік — Іван один як палець.
На зсиротілій висохлій долонігаряча сіль ніяк не прохолоне.***
