Думи мої молодії
Понурії діти,
І ви мене покинули!..
Пустку
Нема кому… Остався я,
Та не сиротою,
А з тобою, молодою,
Раю мій, покою,
Моя зоре досвітняя,
Єдиная
Пречистая!..
Ти
Як у того
Тая німфа Егерія
Так ти, моя зоре,
Просіяєш надо мною,
Ніби заговориш,
Усміхнешся… Дивлюся я
Нічого не
Прокинуся… серце плаче
І очі заплачуть.
Спасибі, зіронько!..
Неясний день мій; вже смеркає;
Над головою вже
Свою неклепаную
Косар непевний… Мовчки скосить,
А там — і слід мій
Холодний вітер… Все минає!..
Згадаєш, може, молодая,
Вилиту
Мою думу і тихими,
Тихими
Проговориш:
Я
Його на сім
Й на тім світі
О мій тихий світе,
Моя зоре вечірняя!
Я буду
Коло тебе і за
Господа благати!
Той блукає за морями,
Світ переходжає,
Долі-доленьки шукає
Немає,
Мов умерла; а той
З усієї
За долею… от-от
І — бебех в могилу!
А в іншого
Ні хати, ні поля,
Тільки торба, а з
Виглядає доля,
Мов дитинка; а він
Лає,
І за чвертку закладає
Ні, не покидає!
Як реп’ях той,
За латані
Та й збирає
На чужому полі,
А там — снопи, а там — скирти,
А там — у
Сидить собі сіромаха,
Мов у своїй хаті.
Такая-то доля тая,
Хоч і не шукайте:
Кого схоче — сама найде,
У колисці найде.
Ще на Україні
І вольнії пишались
Тойді, як праведно
Старий козак і діток
Ще за гетьманщини
Давно се діялось колись.
Так, коло полудня, в неділю,
Та на зелених ще й святках,
Під хатою в сорочці
Сидів, з бандурою в руках,
Старий
І так і
Старий міркує, розмовляє).
І треба б,— каже,— й трохи шкода.
А треба буде: два-три
Нехай по світу
Та сам своєї пошукає,
Як я шукав колись… Ярино!
А де Степан?» —
А он під тином,
Неначе вкопаний,
А я й не бачу!
А
Лишень сюда, та йдіть
Ануте, діти,
І вшкварив по струнах.
Старий грає, а
З Степаном танцює;
Старий грає, примовляє,
Ногами
Якби мені лиха та лиха,
Якби мені свекрівонька тиха.
Якби мені чоловік молодий,
До другої не ходив, не любив.
Ой гоп, чики-чики,
Та червоні черевики,
Та троїсті музики,
Од віку до
Я любила б
Ой гоп, заходивсь,
Зробив хату, оженивсь,
І піч затопив,
І вечерять
Ануте, діти,
І старий піднявся,
Як ударить, як ушкварить,
Аж у боки
Чи так, чи не так,
Уродив пастернак,
А
Криши в юшку
Буде смак, буде смак!
Ой так, таки-так,
Оженився козак,
Кинув
І
Та й потяг у
Ні, не така вже,
Стара моя сила,
Утомився… А все це
Так розворушили.
О бодай вас!
Що то літа?
Ні, вже не до
Минулося.
Іди
Полудновать лагодь.
Гуляючи, як той казав,
Шматок хліба з’їсти.
Іди ж, доню… А ти, сину,
Послухаєш вісти.
Сідай лишень.
Як
Твого батька
В Шляхетчині, то ти ще
Маленьким,
Степане.
Ще й не лазив».—
То я не син?
Я чужий вам,
Та не чужий, стривай лишень.
От умерла й мати,
Таки твоя, а я й
Покойній Марині,
Моїй жінці:
А що,—
Возьмем за
Тебе б оце.
Добре,—
Покойна
Чому не взять?» Взяли
Ми та й
З Яриночкою
А тепер
Ось що робить.
Ти на літі,
І Ярина зріє.
Треба буде людей
Та що-небудь діять.
Як ти скажеш?» —
Я не знаю,
Бо я думав
Що Ярина сестра тобі?
А воно не теє,
Воно просто, любітеся,
Та й з богом до шлюбу.
А поки що, треба
І на чужі
Подивитись, як там живуть,
Чи орють,
Чи не на ораному сіють,
А просто
І немолоченеє віють,
Та як і мелють, і їдять
Все треба знать.
Так от як, друже, треба в
На рік, на два
У наймити;
Тойді й побачимо, що буде.
Бо хто не вміє заробить,
То той не вмітиме й пожить.
А ти як думаєш, небоже?
Не думай, коли хочеш знать,
Де лучче лихом торгувать,
Іди ти в Січ.
Як бог поможе,
Там наїсися всіх хлібів,
Я їх чимало попоїв,
І досі нудно, як згадаю!
Коли здобудеш — принесеш,
А коли згубиш —
Моє добро, то хоч
Козацького
Та побачиш світа,
Не такого, як у бурсі,
А живі мисліте
З товариством прочитаєш,
Та
Будеш богу молитися,
А не
Харамаркать.
Отак, сину,
Помолившись богу,
Осідлаєм буланого,
Та й гайда в дорогу!
Ходім лишень полудновать.
Чи ти вже,
Ярино,
Змайструвала нам що-небудь?
Отаке-то,
Уже, таточку!» —
Із хати Ярина.
Не їсться, не п’ється, і серце не б’ється,
І очі не бачать, не чуть голови!
Замість шматка хліба за кухоль береться.
Дивиться Ярина та нишком
Що се йому стало?
Ні їсти, ні пить
Нічого не хоче!
Чи не
Братику Степане, що в тебе болить?»
Ярина питає.
Старому байдуже,
Нібито й не чує.
Чи жать, чи не жать,
А сіяти треба,— старий
Нібито до себе.— Анумо вставать,
До вечерні, може, ще пошкандибаю.
А ти,
Степане, ляжеш спать,
Бо завтра рано треба
Та коня
Степаночку, голубчику!
Чого се ти плачені?
Усміхнися, подивися,
Хіба ти не бачиш,
Що й я плачу?
Бог знає на
Та й зо мною не говорить.
Утечу, єй-богу,
Та й сховаюсь у
Скажи-бо,
Степане,
Може, й справді нездужаєш?
Я зілля достану,
Я побіжу за
Може, це з
Ні,
Ярино, моє серце,
Мій рожевий квіте!
Я не брат тобі,
Ярино,
Я завтра
Тебе й батька, на
Де-небудь загину,
А ти мене й не згадаєш,
Забудеш,
Ярино,
Свого брата…» —
Схаменися!
Єй-богу, з пристріту!
Я не сестра?
Хто ж оце я?
О боже мін, світе!
Що тут діять?
Батька нема,
А він занедужав,
Та ще й умре.
О боже мій!
А йому байдуже,
Мов сміється.
Степаночку,
Хіба ти не знаєш,
Що без тебе і
І мене не
Ні,
Ярино, я не кину,
А тілько
Недалеко.
А на той
Я до вас
З старостами — за
Та за
Чи подаєш?» —
Та цур
З тими старостами,
Ще й жартує!» —
Не жартую,
Єй-богу,
Ярино,
Не жартую!..» —
Та це й
Ти завтра
Мене й батька?
Не жартуєш?
Скажи-бо,
Степане,
Хіба й справді не сестра
Ні, моє кохання,
Моє серце!» —
Боже ж ти мій!
Чому я не знала?
Була б тебе не
І не
Ой, ой! сором!
Геть од мене!
Пусти мене!
Бачиш,
Який добрий!
Та пусти-бо!
Єй-богу, заплачу».
І заплакала Ярина,
Як тая дитина.
І крізь сльози
Покине!
Як той явір над водою,
Степан похилився,
Щирі сльози
В серці запеклися,
Мов у пеклі.
А
То клене, то просить,
То замовкне, подивиться,
І знов заголосить.
Незчулися, як смерклося;
І сестру, і брата,
Ніби скованих докупи,
Застав батько в хаті.
І світ настав, а
Не спиться,— ридає.
Уже Степан із
Коня напуває.
Й вона з відрами побігла
Ніби за
До криниці.
А тим
Запорозьку
Старий виніс із комори,
Дивиться, радіє,
Приміряє, ніби
Старий молодіє.
Та й заплакав.
Зброє моя,
Зброє золотая!..
Літа мої молодії,
Сило молодая!
Послужи, моя ти зброк,
Молодій ще силі,
Послужи йому так щиро,
Як мені
Вернулися од криниці,
І Степан
Коня, свого товариша,
Й жупан надіває.
А Ярина дає зброю,
На порозі стоя;
Степан її надіває,
Та плачуть обоє.
І шаблюка, мов гадюка,
Й ратище-дрючина,
Й самопал
Повис за плечима.
Аж зомліла, як узріла;
І старий заплакав,
Як побачив на
Такого юнака.
Веде коня за
Та плаче Ярина;
Старий батько іде рядом,
Научає сина:
Як у війську пробувати,
Старшин шанувати,
Товариство поважати,
В табор не
Нехай тебе бог
Як за селом стали,
Сказав батько, та всі
Разом заридали.
Степан гукнув, і
Шляхом
Не барися, мій синочку,
Швидше повертайся!»
Сказав старий.
А Ярина,
Мов тая
При долині,
Мовчала Ярина.
Тільки сльози утирає,
На шлях поглядає;
Із куряви щось
І знов пропадає;
Ніби шапка через
Котиться, чорнів,
Пропадає,
Тільки-тільки мріє,
Та й пропало.
Довго,
Стояла
Та дивилась, чи не
Знову
Із куряви.
Не вирнула
Пропала!
І
Заплакала
Та й пішла додому.
Минають дні, минає літо,
Настала осінь,
Пожовкле листя, мов
Старий під хатою
Дочка нездужає Ярина;
Його єдиная
Покинуть хоче.
З ким дожить,
Добити віку вікового?
Згадав Степана молодого,
Згадав свої благі літа,
Згадав та й
Багатий сивий
В твоїх руках все на світі,
Твоя всюди воля!
Нехай буде так, як хочеш,
Така моя
Старий вимовив і
Богу помолився;
Та й пішов собі з-під
В садок походити.
І барвінком, і рутою,
І рястом
Весна землю, мов
В зеленому гаї;
І сонечко серед
Опинилось-стало,
Мов жених той молодую,
Землю оглядало,
І Ярина вийшла з
На світ божий глянуть,
Ледве вийшла: усміхнеться,
То піде, то стане,
Розглядає, дивується,
Та любо, та тихо,
Ніби вчора
А лютеє
В самім серці
І світ запалило.
Як билина підкошена,
Ярина схилилась;
Як з квіточки роса вранці,
Сльози полилися.
Старий батько коло неї,
Як дуб, похилився.
Одужала Яриночка,
Ідуть люде в
Та в Почаїв
І вона йде з ними.
У Києві
Всіх святих благала;
У Межигорського
Тричі причащалась;
У Почаєві
Ридала-молилась,
Щоб Степан той, доля
Їй хоча приснилась.
Не приснилась.
Вернулася,
Знову
Зима біла.
За
Знов
Весна божа.
Вийшла з
На світ
Яриночка, та не
Святого благати,
А нищечком у
Про його спитати.
І ворожка ворожила,
Пристріт замовляла,
Талан-долю та
З воску
Он, бачиш, кінь
Тупає
Під козаком; а онде
Дідусь з
Аж до колін.
Ото гроші;
Якби
Козак отой злякать діда.
Злякав та й
За могилу, лічить гроші;
А он знову
Козак іде, ніби старець,
То, бач, ради страху,
Щоб ляхи або
Часом не спіткали».
І радесенька
Додому верталась.
Уже третій, і четвертий,
І п’ятий
Немалий рік, а
Немає, немає.
І стежечка-доріжечка,
Яром та
Утоптана до ворожки,
Поросла травою.
Нема його.
У
Косу
Безталанна, коло
Падає,
Старий батько, хоч літечко,
Хоч Петра діждати 6,
Хоч зеленої
Діждались, і
Уквітчали гарнесенько,
І в сорочках білих,
Невеселі, мов сироти,
Під хатою сіли.
Сидять собі та сумують,
Слухають… щось грає,
Мов на кобзі, на
І ніби співає.
У неділю
Синє море грало,
Товариство
На раді
Благослови, отамане,
Байдаки спускати,
Та за Тендер погуляти,
Турка пошукати».
Чайки і байдаки спускали,
Гарматами риштовали,
З Дніпрового гирла широкого випливали,
Серед ночі темної,
На морі
За островом Тендером потопали,
Пропадали.
Один потопає,
Другий виринає,
Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою
І зично
Нехай вам, панове товариство, бог допомагає!»
І в синій хвилі потопає,
Пропадає.
Тільки три чайки, слава богу,
Отамана курінного,
Сироти Степана молодого,
Синє море не втопило,
А в турецьку землю
Без кормиг прибило.
Тойді сироту Степана,
Козака лейстрового,
Отамана молодого,
Турки-яничари ловили,
З гармати гримали,
В кайдани кували,
В тяжкую неволю завдавали.
Ой Спасе наш Межигорський,
Чудотворний Спасе,
І лютому
Не допусти
В турецькую землю, в тяжкую неволю!
Там кайдани по три пуда,
Отаманам по чотири,
І світа божого не бачать, не знають,
Під землею камень ламають,
Без сповіді святої умирають,
Як собаки, здихають.
І згадав сирота Степан в
Свою далеку Україну,
Нерідного батька старого,
І коника вороного,
І нерідную сестру Ярину.
Плаче-ридає,
До бога руки здіймає,
Кайдани ламає,
Утікає на вольную
Уже на третьому
Турки-яничари догнали,
До стовпа в’язали,
Очі виймали,
Гарячим залізом випікали,
В кайдани кували,
В тюрму
Та й замуровали.____________________Отак на улиці під
Ще молодий кобзар
І про невольника співав.
За тином слухала Ярина
І не дослухала,
Степаночку!
Степаночку!
Кричала,
Степаночку, моє серце!
Де ж це ти барився?
Тату!
Тату! ідіть сюда,
Ідіть подивітесь».
Прийшов старий, розглядає,
І свого
Не пізнає, таке з
Зробили
Сину ти мій безталанний!
Моя ти дитино!
Де ти в світі погибаєш,
Сину мій
Плаче старий та ридає,
Й Степан сліпий
Невидющими очима,
Мов сонце побачив.
І беруть його під руки,
І ведуть у хату.
І вітає Яриночка,
Мов рідного брата.
І голову йому змила,
І ноги умила,
І в сорочці тонкій
За стіл посадила,
Годувала, напувала,
Положила
У кімнаті і
Вийшла з батьком з хати.
Через тиждень без
За Степана
Старий свою Яриночку.
І Ярина в
Ні, не треба, мій таточку,
Не треба,
Степан каже.— Я загинув,
Навіки загинув!
За що ж свої
Ти літа
За калікою?..
Ярино!
Насміються люде,
І бог святий
І прожене
З ції хати
На чужеє поле.
Ні,
Ярино, бог не
І найде дружину;
А я піду в Запорожжя,
Там я не загину,
Нагодують».—
Ні,
Степане,
Моя ти дитино!
І господь тебе покине,
Як ти нас
Оставайся,
Степаночку;
Коли не хоч братись,
То так будем: я сестрою,
А ти будеш
І дітьми йому обоє,
Батькові старому.
Не йди од нас,
Степаночку,
Не кидай нас знову.
Не покинеш?» —
Ні,
І Степан остався.
Зрадів старий, мов маленький,
Аж за кобзу взявся,
Хотів вшкварить
З усієї сили,
Та не вшкварив… під
Усі троє
Розкажи ж ти нам,
Степане,
Про свою недолю,
Бо й я таки гуляв
В турецькій
Отож мене, вже сліпого,
На світ
З товариством.
На Січ
І мене взяло з собою;
І через
Простали ми в
Вольними ногами;
А на тихому
Нас
І в Січ завертають,
І розказують, і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі срібло,
І свічі
У Покрові; як
Вночі
І на тихому
Новим кошем стали;
Як цариця по
З Нечосом
І Межигорського
Вночі запалила.
І по Дніпру у
Галері гуляла,
На пожар той поглядала,
Нишком усміхалась.
І як степи
Тоді
І панам на
Люд закріпостили.
Як Кирило з
Пудром
І в цариці, мов собаки,
Патинки лизали.
Отак, тату!
Я щасливий,
Що очей не маю,
Що нічого того в
Не бачу й не
Ляхи були — усе взяли,
Кров повипивали!..
А москалі і світ
В путо закували.
Отаке-то!
Тяжко, тату,
Із своєї
До турчина
В сусіди прохатись.
Тепер, кажуть, в
Останки
Головатий та на
Хлопців підмовляє.
Нехай йому бог поможе!
А що з того буде,
Святий знає: почуємо,
Що розкажуть люде».
Отак вони що день
Удвох
До півночі, а
Та святих отих
Таки ж ублагала:
На всеїдній у
Вона
З сліпим своїм.
Скоїлось на світі,
Мої любі дівчаточка,
Рожевії квіти.
Такеє-то.
Мої молодії.
Може, воно й не до ладу,
Та що маю діять,
Коли таке сподіялось;
Рік уже минає,
Уже й другий.
З
Ярина
По садочку.
Старий
Сидить коло
Та вчить
Чолом оддавати.[1845, с.
Мар’їнське — 1858, не пізніше квітня 1859,
Петербург]
