Моїм соузникам
Згадайте, братія
Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько і
Із-за решотки визирали.
І, певне, думали:
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося
На сій зубоженій
Ніколи, братія,
З Дніпра укупі не п’ємо!
Розійдемось,
В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити
Меж людьми, як люде.
А поки те буде,
Любітеся, брати мої,
Украйну
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
І його забудьте, други,
І не проклинайте.
І мене в неволі
Інколи згадайте.[1847,
Орська кріпость]IОй одна я, одна,
Як билиночка в полі,
Та не дав мені
Ані щастя, ні долі.
Тілько дав мені
Красу – карії очі,
Та й ті
В самотині дівочій.
Ані братика я,
Ні сестрички не знала,
Меж чужими зросла,
І зросла – не кохалась!
Де ж дружина моя,
Де ви, добрії люде?
Їх нема, я сама.
А дружини й не
Між 17 квітня і 19 травня 1847,
Петербург]IIЗа байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили
Встає сивий, похилий.
Встає сам уночі,
Іде в степ, а
Співа, сумно
Наносили
Та й додому пішли,
І ніхто не згадає.
Нас тут триста, як скло!
Товариства лягло!
І земля не приймає.
Як запродав
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
По своїй по
Свою кров
І зарізали брата.
Крові брата
І отут
У могилі заклятій”.
Та й замовк,
І на спис похиливсь.
Став на самій могилі,
На Дніпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Сині хвилі голосили.
З-за Дніпра із
Руна гаєм гула,
Треті півні співали.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила
Між 17 квітня і 19 травня 1847,
IIМені однаково, чи
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи
Мене в снігу на чужині
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові:
Молись,
Молися, сину: за
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи
Той син молитися, чи
Та не однаково мені,
Як Україну злії
Присплять, лукаві, і в
Її, окраденую,
Ох, не однаково
Між 17 квітня і 19 травня 1847,
Не кидай матері!” – казали,
А ти покинула, втекла.
Шукала мати – не найшла,
Та вже й шукати перестала,
Умерла плачучи.
Не чуть нікого, де ти гралась;
Собака десь помандрувала,
І в хаті вибито вікно.
В садочку темному
Удень пасуться.
А
Віщують сови та
І не дають сусідам спати.
І твій барвіночок
Заріс богилою,
Тебе неквітчану.
І в
Ставочок чистий висихав,
Де ти купалася колись.
І гай сумує, похиливсь.
У гаї пташка не співав
Й її з собою занесла.
В яру криниця завалилась,
Верба усохла, похилилась,
І стежечка, де ти ходила,
Колючим терном поросла.
Куди полинула, де ділась?
До кого ти перелетіла?
В чужій землі, в чужій
Кого ти радуєш? до кого,
До кого руки приросли?
Віщує серце, що в
Ти розкошуєш, і не
Тобі покинутої
Благаю бога, щоб
Тебе довіку не збудила,
Щоб у палатах не
Щоб бога ти не
І матері не
Між 17 квітня і 19 травня 1847,
Чого ти ходиш на могилу?
Насилу мати говорила.
Чого ти плачеш ідучи,
Чому не спиш ти уночі,
Моя голубко
Так, мамо, так”.
І знов ходила,
А мати плакала ждучи.
Не сон-трава на
Вночі процвітає,
То дівчина
Калину саджає,
І сльозами поливає,
І господа просить,
Щоб послав він дощі
І дрібнії роси.
Щоб калина прийнялася,
Розпустила
Може, пташкою
Милий з того світа.
Зов’ю йому
І сама прилину,
І будемо
З милим на калині.
Будем плакать, щебетати,
Тихо розмовляти,
Будем вкупочці
На той світ літати”.
І калина прийнялася,
Віти розпустила.
І три літа на
Дівчина ходила.
На четверте… Не
Вночі процвітає,
То дівчина з
Плаче,
Широкая,
Калино моя,
Не водою до схід
Поливаная.
Широкії
Тебе полили,
Їх славою
Люде понесли.
Зневажають
Подругу свою,
Зневажають
Калину мою.
Повий мою головоньку,
Росою
І вітами
Од сонця закрий.
Вранці найдуть мене люде,
Мене осміють.
Широкії твої
Діти обірвуть”.
Вранці-рано на
Пташка щебетала;
Під калиною
Спала, не вставала:
Утомилось молодеє,
Навіки спочило
Вставало сонце з-за могили,
Раділи люде встаючи.
А мати й спати не лягала,
Дочку вечерять
І тяжко плакала
Між 17 квітня і 19 травня 1847,
Петербург]VIОй три шляхи
Докупи зійшлися.
На чужину з
Брати розійшлися.
Покинули стару матір.
Той жінку покинув,
А той сестру.
А
Молоду дівчину.
Посадила стара
Три ясени в полі.
А невістка
Високу тополю.
Три явори
Сестра при
А дівчина заручена
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала,
Повсихали три явори,
Калина зов’яла.
Не вертаються три брати.
Плаче стара мати,
Плаче жінка з
В нетопленій хаті.
Сестра плаче, йде
Братів на
А дівчину
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По світу блукають,
А три шляхи
Терном
Між 17 квітня і 19 травня 1847,
IIН.
Веселе сонечко
В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих
Сердешним чаєм
І часових переміняли,
Синємундирих часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на
Привик я трохи, і
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих,
Моїх кровавих тяжких сльоз.
А їх чимало
На марне поле.
Хоч би рута,
А то нічого не зійшло!
І я згадав своє село.
Кого я там коли покинув?
І батько й мати в
І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати!
Дивлюсь: твоя, мій брате,
Чорніше чорної
Іде, з хреста неначе
Молюся! господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не
Мою тюрму, мої кайдани![1847, мая 9,
IIСадок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько
Та соловейко не
Між 19 і 30 травня 1847,
Петербург]IXРано-вранці
Виходили за село,
А за ними, молодими,
І дівча одно пішло.
Подибала стара
Доню в полі
І догнала, привела;
Нарікала, говорила,
Поки в землю положила,
А сама в старці пішла.
Минули літа, а
Не перемінилось.
Тілько пустка на край
Набік похилилась.
Коло пустки на
Москаль шкандибає.
На садочок позирає,
В пустку заглядає.
Марне, брате, не
Чорнобрива з хати.
Не покличе стара
Вечеряти в хату.
А колись… Давно колись-то!
Рушники вже ткались,
І хустина мережалась,
Шовком вишивалась.
Думав жити,
Та бога хвалити!
А довелось… ні до
В світі прихилитись.
Сидить собі коло пустки,
Надворі смеркає,
А в вікно, неначе баба,
Сова
Між 19 і 30 травня 1847,
Петербург]XВ неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на
Тепер же злої тії долі,
Як бога, ждати довелось.
І жду її, і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і господа
Між 19 і 30 травня 1847,
Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе – гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря
Зустрічають сичі.
Тне косар, не
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси;
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить.
Хреста ніхто не
І не пом’яне.[30 травня 1847,
IIЧи ми ще зійдемося
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так.
Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля господа.
Годіть!
Смирітеся, молітесь
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую
За неї господа
Між 19 і 30 травня 1847,
Не спалося, – а ніч, як
Хоч діялось не восени,
Так у неволі.) До
Не заговориш ні про горе,
Ні про младенческие сны.
Верчуся, світу дожидаю,
А за дверима про
Солдатськеє
Два часовії розмовляють.1Така ухабиста собой,
И меньше белой не дарила.
А барин бедненький такой.
Меня-то, слышь, и подсмотрили,
Свезли в Калугу, и забрили.
Так вот те случай-то какой!2А я… аж страшно, як згадаю.
Я сам пішов у москалі;
Таки ж у нашому
Назнав я дівчину…
І матір удову єднаю.
Так пан заклятий не дає.
Мала, каже; – нехай, дождуся.
І, знай, вчащаю до Ганнусі.
На той рік знову за своє;
Пішов я з матір’ю
Шкода, – каже, – і не проси.
П’ятсот, – каже, – коли даси,
Бери хоч зараз…» Що робити!
Головко бідна!
Позичать?
Та хто таку позичить силу?
Пішов я, брате, зароблять.
І де вже ноги не носили,
Поки ті гроші заробив.
Я годів зо два
По Чорноморії, по
І подарунків
Найдорогіших… От
В село до дівчини вночі
Аж тілько мати на печі,
Та й та, сердешна, умирає,
А хата пусткою гниє.
Я викресав огню, до
Од неї пахне вже землею,
Уже й мене не пізнає!
Я до попа та до сусіди,
Привів попа, та не застав
Вона вже вмерла.
Нема й
Моєї Ганни.
Я
Таки сусіду про
Хіба ти й досі ще не знаєш?
Ганнуся на Сибір пішла.
До панича, бачиш, ходила,
Поки дитину
Та у криниці й затопила».
Неначе згага запекла.
Я ледве-ледве вийшов з хати,
Ще не світало.
Я в
Пішов з ножем, не чув
Аж панича вже
У школу в Київ.
От як, брате!
Осталися і батько й мати,
А я пішов у москалі.
І досі страшно, як згадаю.
Хотів палати
Або себе занапастить,
Та бог помилував… А знаєш,
Його до нас
Із армії чи що?1Так что же,
Ну, вот теперь и приколи.2Нехай собі.
А бог поможе,
І так забудеться колись.
Вони ще довго говорили,
Я став перед світом дрімать,
І паничі мені
І не дали, погані,
Між 19 і 30 травня 1847,
Петербург]
