Весело-зорна, світляна, осонна,то літеплом, то мукою огорне,джерельнострумна, впадисто-висока,земличенько, на роговиці окати порошиною невмітною лежиштака легка, кульбабна — хоч не
Навіть крізь дрібку заломився світі видно те, що над тобою й
Ось плоть моя суглинисто-земнавгрібається лопатками до дна,до кременя, до мовчазного лона, —чим глибший корінь, тим стрімкіша
А щедре небо покликом верховнимвидовжує і помисли, і звук,а очі шлях шукають для сполук,для зав’язі — небесного й
І чуєш поклик, хоч довкіл
І чуєш погляд теплий на собі,і йдеш, як в промені — що ні ступнути вбік,ні зупинитись, ані озирнутись,бо з теплого він стане миттю лютим.
І порошина збільшиться встократ,коли душа обернеться
Та озирнувся — осторонь ступив,бо слідкома йшли сонячні
Хотів був перестоять на узбоччі,та вітер солі кинув межі
Пекучим болем застелився світ,і став нестерпним порошини гніт,бо важчала і ширшала щомиті,та лопалися всі єднальні ниті,і розпікалась голосу
О, як пече нестерпно сіль земна!***
