О думи мої! о славо злая!
За тебе марно я в чужому
Караюсь, мучуся… але не каюсь!..
Люблю, як щиру, вірну дружину,
Як безталанную свою Вкраїну!
Роби що хочеш з темним зо мною,
Тілько не кидай, в пекло з
Пошкандибаю …….. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ти
Нерона лютого,
Сарданапала,
Ірода,
Каїна,
Христа,
Сократа,
О непотребная!
І грека доброго ти
Однаковісінько!.. бо заплатили.
А я, убогий, що принесу я?
За що сірому ти поцілуєш?
За пісню-думу?..
Ой гаю, гаю,
Й не такі, як я, дармо співають.
І чудно, й нудно, як поміркую,
Що часто котяться голови
За теє диво! мов пси,
Брати з братами й не схаменуться.
А теє диво, всіми кохане:
У шинку покритка, а люде
Друга половина 1847,
Орська кріпость]
