1Коли на мене впав отой удар,
В якому я впізнав космічну руку
Найвища благодать, солодкий дар,
Що згодом обертається на муку;
Коли мене від
Вели мої опікуни дрімучі
Я в київському скверику
Гранітну стелу, знайдену у Збручі.
Напевне, копія.
Та я завмер
Це ж те, що з мене хворого зробило:
Живу гармонію космічних
На стелі висікло чиєсь зубило.
І я поволі впевненість дістав,
Що в мене десь попереду роки є:
Найліпшим лікарем для мене
Дулібський каменяр-сучасник Кия.
О пращуре!
Ти світ в мені підпер,
Що гинув, ніби у посуху жито.
А може, ти — це я із давніх сфер,
Бо знаю, що тобою пережито.2Тебе вважали диваком, бо
Шукав лиш знань — не коні і не вівці.
В душі вигойдував живі світи,
А спав на вкритій бур’яном долівці.
У тебе й доля, мов у дивака
Не схожий на поважного дуліба:
Хтось на поріг поставить молока.
А хтось на призьбі залишає хліба.
Є тільки злидні — й жодних запорук,
Хоч хворі йшли з найдальшої округи:
Простим накладенням кощавих
Ти виганяв з людей тяжкі недуги.
Та часом від думок занемагав:
Всіх таємниць не розгадав до скону.
І ти моливсь до неба, ти благав:
Безмежний світе, відгорни запону!
І сталося: на тебе впав Огонь,
Що десь живе поза ночами й днями
Немовби космос до своїх
Взяв мозок твій, щоб виповнитьзнаннями.3Ми бачим світ неначе із–за ґрат
Впадає в око грубе, пересічне.
Лиш мозок — це єдиний апарат,
Що здатний зазирати в потойбічне.
Але ж не сам, не сам — у нього
Та блискавка, що духом володіє;
Святий вогонь, що все єство
Щедротно сповнює жаданням дії.
Він душу тимчасово
Зі смертним тілом — роботом неситим:
Нехай вона той Всесвіт упізна,
Що є лише для обраних відкритим.
Ти все переживеш, що вже
На цій землі пережили до тебе
Бо не в одну вже голову
Знання, котрі дарує людям небо.
Душа твій мозок осідлає знов
Тепер він тільки небові покірний.
Ти людям понесеш свою любов
Учитель їхній і наставник вірний.
Хтось на поріг поставить молока
І непомітно шасне за оселю.
А ти береш зубило й молотка,
Щоб день при дні сікти гранітну скелю.4Це неминуче виникає:
Зобразити Творця землі і неба
Він тільки Дух, що все довкруж просяк,
Чи в образ наш його прибрати треба?
І мимоволі ти йому
Людське обличчя: у гранітній
То буде
Так в усі часи.
Він карбував себе в людській уяві.
Перегуком воскреслої
Тебе той образ в просторінь покличе:
У світі є чотири сторони
На кожну з них він має по обличчю.
Ні, ти не формул ждав серед тривог,
Щоб їх наповнити Всесвітнім Духом:
Над Збручем встав Чотириликий
Під кам’яним дулібським капелюхом.
Перун з–під криса оглядав жита,
Готовий стріли кинуть при
З грозових
І формула
Була вогнем написана на
Отак міркуючи, я сквер пройшов,
Де стрижені кущі стоять стіною.
Я чув не дзвін, а шурхіт підошов
Опікуни рушали вслід за мною.
Що ж діяти?
Нехай ідуть, нехай
Я ждав тебе, усіх поетів бідо.
Рятуй мене. веди і надихай,
Люстерко Всесвіту
Дулібський ідол.15-,
Мордовія
