Віта

Рама, прагнувши духовних знань, мандрував по всій Скіфії.

Повер­нувшись на північ,

Рама був вра­жений культом людських жертв, що панував серед його племен.

Едуард

Є долина між лісом і пасмом горбів,

Де колись починалась трипільська культура.

Річка Віта біжить між столітніх дубів.

Ні, не річка — болотна рідинність похмура.

А проте в давнину тут пливли

По річках, що лишили прадавні потопи.

І махатми індійські тут серце

Ще й донині шукають

У центрі Європи.

Не дивуйтесь із мене — я сам це

У писаннях, які невідомі сьогодні.

Тут божественний Рама посвяту

Від Вогню, що живе у захмарній безодні.

Був він юним сколотом з північних племен,

Що повстав проти крові, якою

Темні жриці ненависний людям дольмен

Валуновий граніт, необтесані брили.

Там вели на заклання струнких юнаків,

Що пишатися мусили смертю такою.

І розпатлана жриця, хазяйка віків,

Ніж вганяла у груди сліпою рукою.

І дивився на те синьоокий орач,

Що піснями умів солов’їв чарувати.

Потрясав його груди невидимий плач:

Що ти робиш, кривава, розбещена мати?

Рама вибіг з долини і вирвав ножа,

І закинув далеко в урочище Віти.

Чорне лезо ковтнула болотна іржа

Вмійте жити, приречені, й сонцю радіти!

Так з’явився той бог, що на білім

Світ пройшов від Дніпра до верхів’їв Тібету.

О, шість тисяч років!

Нерозгадані

І легенди, якими живилась планета.

Він — король мудреців, він— засновникдержав.

Батько вод, що індійські поля оросили,

Цілий світ на долоні у нього лежав,

Заворожений словом небесної сили.

Ця легенда про Раму ще й досі жива,

Хоч померла ріка, що її породила.

Залишилася в лузі висока

Та на місці дольмена забута могила.

Віта.

Віта!

По–нашому Річка Життя.

Я простую селом повз крамницю та школу.

Ген бабуся на призьбі гойдає

Та Грицько–бригадир сонно

Спідолу”.

Чуєш,

Грицю?

А винеси кухлик

Чи міцнішого зілля — вода тут солона.

Чи тобі це відомо, сколоте рудий,

Що село твоє старше від стін Вавілона;

Що раніше від Біблії Рама

Вчив братів поклонятись Вогню

Та любити людей, шанувати свій

І ніколи не зичити лиха нікому?..

Так ми й виросли,

Грицю… З цієї

Не ходили сусідні краї грабувати.

Та місили цю землю в захланному

Люті коні монгольські й німецькі гармати.

Ген у лузі лопати гризуть чорнозем.

Діти хмизом заклали зорю п’ятикутню.

Їхнє вогнище творить найвищу з поем

Рамаяну” Космічної ери могутню.

І відважний сколот, що злетить до зірок,

Десь далеко вгорі над земними

Пригадає це вогнище, перший урок

І полине довершувать місію Рами.