1.
Малиновий лікер і сутінь
І є лише «тепер» на всю світобудову.
Є ти, та є пісок, та хвиля крутогнута,малиновий ковток — і все, усе
В легенях зберегти б той солод муки й болю,спинить життєвий триб й не жити вже
Бо далі, далі — нуд, а дні, як припиначки,бо там — жаждивий ґрунт, бо там лиш жар гарячки.
Бо там… Навіщо нам в ту шпарку
Весь солод — пополам: життя ж лише
Поча… печа… прича… О чаєчко-кричайко!
Оточує нас час, неначе обичайка,викруглюють вуста і скрик, і вінця склянки,довкола — круглота, всередині —
І хлюпіт звідусіль, і слух гне хвиля круто,виходить з тіла хміль, із горла —
Та ще б один ковток — хай смертю біль
Зариємо в пісок взуття своє і одяг.
Нагі ми, світе, глянь… нагі і многогрішні,зрива всевладна длань з нас сповиття
Суровий вирок твій, та справедлива воля,солодкий цей напій, гірким-гірка недоля:жить в часі, а за ним лиш зберігати спогаді про рожевий дим, і про… Але про кого?…2.
Від голосу відлуння залишилось,від тіла у западині —
На дні раптово тінь заворушиласьі — мов дитина — руки простягла.
І нагадала давнє, перебуле:пливучу греблю, теплий верболіз, —і вихиталось, наче лин з намулу,обличчя й очі, повні чорних
І пам’ять ніби збільшила всі риси:кирпатий ніс і випукле чоло,і губи, як покривджені, обвисли,одна брова… а вії не
Чиє воно, печально-безіменне,чиє воно, примулене на дні?
Чому воно обернене до мене?
Вуста німі, а очі —
Хиталася на нитці порошина,і тріскалось обличчя, мов
Тінь простягає руки, як дитина,благаючи, щоб я її забрав.3.
Е
Н
Постаршав я на день, а зменшився на тебе;утоми додалось, і зменшилось снаги.
Пускаю погляд свій байдуже за крайнебо,немов зійшлись мої життєві береги.
І ні струмка на дні — потріскана муляка,і ряскою луска, і жабуриння
Розтер у пучках мул, і порохом заплакав,і викресав вогонь з-під нігтів на той трут.
І мотузяний дим гойднувсь над головою,та усмішку твою побачив я сумну:верталась ти назад високою водою,я нурився ізнов у повінь крижану.
Перед очима йшла у мерехтінні ряска,хиталась жовта твань і снулі
І я хотів гукнуть: — Не йди, не йди, будь ласка! —та губи затягнув шовковий шар луски.
Угору піднялась лушпайкою копійка,і срібний дзвін слідком поплив… подаленів,і ллялась ніч у очі, неначе в лійку,і осідав намул у грудях в глибині…4.
Губами втану, пучками впечусяв пітьму сліпучу, в гріхоту святу,розпорошуся шепотом у вусі,перекруглію в краплю золоту.
Отак би й закипів, наче живицяв сосновій дошці, в тесаній труні, —як тисне стеля, і мені не спиться,бо так тебе багато у мені,що я виходжу аж за власні межі —бо неспроможен всю тебе вмістить,і язики нестерпної пожежізнялись у грудях, і душа
І не збагнувши усього безглуздя,я лестощами тішу давній слух.
А ти в свідомість, мов сокира, вгрузла,і мою пам’ять розщепив обух.
Я холод чую, і підступність долі,що так приймає радісно метал —єство моє давно перехололо,ізвузилась до дощок самота.
Так звузилась, що вже й мене немає,і теше маятник: — Це ти!
Це ти!
Це ти!..
В мені одна — безпам’ятна, безкрая, —хоч іскрою, благою, засвітись…5.
Й
Все зміщено — і простір цей, і час,усе перефарбовано блакиттю:за себе проживаю я ще раз,із холодів крохмальних розповитий.
Посутенілий пролітає ключ,немов ляга на очі павутина,і обрійний на голові обручпечально дзеленкоче безпричинно,так, ніби пам’ять стримує сипку,крізь отвір цей просилюючи тіло,і виступа на обрійнім вінкугірка присутність — сіль
Ловлю повітря — в жменях камінці,ловлю повітря, та пісок в
І пух кульбаби у губах зацвів,і погляд бризкав полум’ям зеленим.
Цим часозміщенням ошукую себе,утіху кличу, прагнучи омани,і піднімаю очі до небес,аби тебе нагледіть,
Усе переінакшилось давно,і спогад, ніби дерен на могилі.
І простір весь всотався у вікно,і сіль крізь сутінь густо
І я тебе угледів — Боже мій! —у закутку, мов яблуко торішнє,та видихався солод всіх надійі дов’явало тіло
Рука тремтіла — цукор розсипавсь,у пучки вже не пікся чай гарячий,і сіллю виступав на скронях час,і сіль хтось сипав у вікно
І ти в мені відлуннячком гіркимна мить засолодилась,
О світку лю!.. люби нас, не покинь,хоч кожен день — то соляна могила…6.
В твоїх очах я скривлений та
Та чим я можу свідчить проти тих,хто, мов штиря, гнув на всі боки лютомене в тобі… Прости мені,
І моє ймення, гнуте язиками,зіржавіло — зігнулась ти й
Обценьки губ розклацались над нами…— Ой, відпустіть — душа ж уже
Зіржавівши, я випаду із тебе,уже іржа уїлась у кістки:це ти в мені знов приросла до ребер,рамено прикипіло до
Рвись, відхиляйся, кістка дерев’яна,і що той біль? — іржавиться, мов
Бо ти в мені — одна суцільна рана,іржа від тебе в мене на губах.
І в кожне око цілиться іржавоі непохибно катівний гвіздок,щоб вбить зіниці — полум’ям кривавимти витечеш із двох очниць-дірок…7.
Ой як повільно осідає сажаі моститься у кубищі вогонь —він, безсловесний, правду нам розкаже,ще й вичитає долю із долонь.
І кривда, наче виразка, присохне,і сум обляже, і заграє мідь;суботнім шляхом, чуєш, віз торохнув, —ти на торги недільні швидше їдь!
Доволі матимеш і виторгу, і зиску,а я ж лідзавську гіркоту доп’ю,і розгадаю пацху, як колиску,і вимовчу усю ганьбу
Так, я — жебрак, але зискую з неба,а за душею в мене — тільки
І прикипіла сажею ганеба,і не зішкрябать з серця чорноти.
Дивлюсь на шлях — дим виїдає очі,твоє обличчя тане, наче лід,сльоза світліє чистим непороччям,і круто солиться у ній весь білий
І буде довго-довго нам упомкуу плетеному товсто куреніі те вино, що при вогні прижовкло,і жовта мамалига в казані.
Все з відстані згадається, мов свято, —якщо не вийде із очей туман, —і кривди скрик, і сльози при багатті,і кашовар на ймення Аміран.***
