·
5 мин
Слушать

Небо Кибальчича поема

1.

По дорозі до Петропавловської

Цей янгол двокрилийна палі фортецікружляє за вітром,ніяк не зірветься,а шпиль, що завершував царське стремління,поглиблює янгольську муку й боління.

О місто, в намисті містків і бруківки,золочене скрізь по хрестах та верхівках,а сподом — чорнюще, як мисль скритовбивці,глуха шкаралуща з іменням столиці!

Де п’яний поручний візницю шмагає:за що, наповіщо — того сам не

Ніхто не рятує волаючу душу,вода вимива сухозлоття на сушу,і шпиль облетілий, двогострий, мов піка,вкорочує «падшому» янголу віку.

А небо порожнє над ним, наче деко,високе для крику,від думки далеке.

Його необхідно іще прихилити,щоб, час обігнавши, у мрії ожити.

Щоб вільним крилом за незриме сягнуть,де зріє відвага людська — на майбуть.

Де вольному воля і сонячний леткрізь обшири часудо дальніх планет.2.

В

Кружалечко води, що висохло на денці,журбою не розводь — воно не розведеться.

Рука змалює круг, ще менші впише в ньому:оце відвічний рух на кам’яній основі.

Пиши, малюй хутчій, обчислюй мрію рвійно —уже ідуть дощі, вітри високовійні.

Всі страхи відлетять — стіна тобі лишиться,з її сумних глибин ти виворожиш птицю.

Рука жандармськавраз затре кружки й квадрати,в яких піднісся типоверх шпиля,поверх хреста,по… вище янголяти!

Ні, не дістати!

І гомінку юрбу внизуна себе ти поділиш,бо в тебе — небо, в тебе — не…бо вже летюче тіло.

На власну волю, боротьбу помножив своє ймення,щоб виправдать жорстокий віксвоїм короткоденням.3.

Цей мур за ніч знов виріс непомітно,допоки я обчислював крило:ковзнула тінь жандармська перелітнаі остудила зрошене чоло.

І тільки й видно, що цеглиння вікон,де тріщина, як ящірка тече:мені тепер до ранку, до край вікуцей мур ламать загостреним

Жага подовжить ліжко і підлогу,підніме стіл на височезні ногиі надвоє високого менепід небом, під зірками перегне.

І в дзеркалах, що звуться — чорні стіни,де жар вапна холоне швидко так,докресли мрію… На твоє боріннясвітанок з’явить таємничий знак.4.

Достоту, як вві сні:колодязя горлянка,і мерехтить на дніводи розбита склянка.

І падають униз,зітхаючи, краплини.— І ти перехились,лети, лети до згину!..

А спрага — не змогти —до цямрин тебе клонить.— Ну, відривайсь, лети!

Що, в жилах кров холоне?!

Отож-бо воно й є!

Всі страхи, болі наші.

Бо кожному своєі пить з своєї чаші.

Ха, в кожного свій смак,своя пекота й спека.

Ув’язнений дивак,ти полетиш дале-еко-о!..— Не грюкай у відро!

Ти випив свою воду.

Чекай, надійде строк,і матимеш

Ха-ха-ха!5.

Біля

Мури муровані —вікно

Пташко без імені,в небо порошена,чи ж запримітишпогляд в’язничого?

Вітер затче в парусиння широкекрила твої і вольную воленьку.

Поглядом, мрією вище злітаю,врівень стаю я з нащадками вільними:буде, ой буде того раювання!..

Що ж то за дощ, що малюється в небі,зводяться плечі, стрічаючи

Чути, як в’язні ходять по колу.

Де ж та подібність одного із другим?

Де ж та причинність похибок наших?

Прагнуть замкнути в коло стремління —стіни фортечі і м’язи жандармські.

Вилущу зернята з цегли холодної —порох у пучках і більше

Пташко без імені, вкладена в крила,в перах стільки вітру і неба!..

Мушу цей мур розібрати по каменю,шлях замостить до товариша вірного.

Миттю спростується в слові «відплата»все, що закралося в серце у сумнівах:все буде просто,як пташка у небі,як вибух на Невському,знищено будецарське свавілля,царською кров’юосвятиться воля!6.

До

Просотані мохом червоні цеглиниі риски поздовжнічи ж то з-під руки?

І форма квадратна безсмертної глинизасвідчить стремління його —

Проходить звичаєм в’язничість безлика,поволі стіна від дощів розмока,і в щілини сіє насіння осика —то ж форма її вглибину затіка.

Чи ж треба стать щільно, щоб спина до глини,щоб стало майбутнє на повен мій зріст,щоб всі стільники вже надпитої глиникомусь розказали короткий мій зміст?

О стіно, що свідчиш моє проминання,яка ж ти непевна в своїй довжині!

Проходжу тебе — зостається питання:чи ж лишиться знак хоч якийсь по мені?!7.

Перед

На суде он сообщил о сделанном им изобретении воздухоплавательного снаряда, судьбою которого он был очень заинтересован.

Новый энциклопедический словарь Брокгауза и

Так щиро дихав він на всіхсвоїм гарячим словом,що стукало, немов горіх,в лобища мармурові.

І круглозвуко, наче дзвін,завис у просторі лункомуснаряд, що відштовхнувсь від стін,злетів у вись

Віддаленіла геть луна —вона лише досяжна нині —мов крапка болю голосна,що затужавіла в сльозині,вона взернилась у

Їм аби слово про любов,про каяття, помилку.

Як важко продихнуть, либонь,горлянку сполудило.

І замість слова мимри йдутьпродовгувато-сумно —хитає головами судна нього так

Набрав води — скупий ковтокзагуснув від мовчання,і підступився ще на крокдо скорого повстання.8.

З крейдою в

У безбач, у смуть каламутної долімій вигук, моя ягодино, котись!

В червоній долоні — вуглини схололісипких перепалених

Ну, що мені стіни, сплямовані біллю,прибить свою тінь і хутчій відійти.

По них відлопочуть пташки споночілі,розхилять ще ширше в’язничі кути.

Миколо, ставай одночасно повсюди,та попелом суму себе не присип!

І слухай, як простір, народжений в грудях,свідомість твою швидко нурить углиб.

Хіба в піднебесся, що все в ластовинні,роздмухаєш всю пересушену крові будеш дзвеніть, як суха бадилина,про людство знедолене, братську любов?

Хіба це все так?

І з єдиним початком,з єдиним відлунням, що котиться вдаль,а крейда в руці, що лишилась на згадкупро мрію відвічну, якої так жаль.9.

Священик в камері М.

Малюнок думки в кілька рисок, —чи то вервечки до колиски,в якій гойдатись… німоті, —і перетліла, як навмисне,тоненька свічка в

Закапав віск од восковиці,хитнулись тіні по кутках.

І випроставсь біля божницідвокрилий в’язень, наче птах.

Щось тісно тут, де пахне смертю,де гострий погляд, наче крик,на стиснутих вустах упертістьледь стримує жалький язик.

Щось страшно у норі цій куцій,де гаснуть звуки і свічки,бо стежать очі, як берутьсявогнем у в’язня кулаки.10.

На

Мої ручителі високі,які лункі останні крокидо ешафота від

Сурмач, труби,віщуй утіху —моє обличчя повне сміху,і кат, як брат,під брови-стріхипускає погляд:— Возлюби…

Коли б ще хто дудів в сопілку,і мою радість ніс, як бджілку,і сипав квіти на бруківку,і шепотів:— Лицар, диви…

Та я і так переразуюі свою душу молодуювіддам на руки, наче збрую,ну, розпинателю, лови!..

Відчувши неласкавість дня,з Неви — тягучий холод,ти раптом голову підняв,сягнув за

Так високо — до гіркоти,до німоти у зорі —перо лелечине летитьі душу всю прозорить.

На широчінь грудей пуститьзітхання, як опуку,і прокрізнить летюча митьпростерту в небо

Душе моя, легка пір’їно,немає в боротьбі загину:є вічний бій і вічна путь.

Летить, летить легка пір’їна,внизу ледь мріє Україна,і щось тривожливо знайомев мотиві, дутім на дуду,і грузнуть ноги, як в солому,коли по хмарках в небо йдуть…***

0
0
Подарок

Павло Мовчан

Стихи Павло Мовчана. род. 15 июля 1939, Большая Ольшанка. Советский и украинский общественный деятель, журналист и политик; поэт, переводчик, сц…
Другие работы автора
Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий
Сегодня читают
Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.