Тут мова лиш заводить нас в обман:
Бо наш словник ще дуже невеликий,
І розум завузький збагнуть цей стан.
Данте1.
Сплелись слова — було словозмішання,у плутанині вичахнув і зміст.
А перша літера в абетці — вже остання,господарем непроханий став гість.
І день розсипавсь, даль розшарувалась,і води на волокна розповзлись,і вигуки, як тиглі для металу;в них олово і бронза налились.
Заповнились пропалини повітрято глиною, то димом, то піском,і дерево, блукаючи сирітно,ходило з тінню, наче з патичком.
Дверима став будинок до смеркання,заплющивши очиці-сліпаки,а в ньому дохиляли по останнійкраплині оцту з чарок пияки.
А в центрі пекла за столом господар,сидів владично з келихом в руці,у нього з губ зривались всім на подивне звуки, не слова, а пухирці.
Цідилася крізь вікна синя сутінь,фарбуючи обличчя мовчазні,зливались знеосіблені присутні,існуючи множинно в однині.
І раптом протяг двері розпанахав,і крізь розбиту шибку у вікнітіла присутніх, начебто комахи,закружеляли, зникли вдалині.
І слідкома летіли, мов лушпини,слова полузані і звуки-дрібняки,і западались в чорну горловину,де все мішалось: землі та віки…2.
Вивітрюється зір: піщинка по піщинці,в заглибинах очниць зав’язується ніч,і спорскує луна по чорній волосинцікраплинами смоли у глибину сторіч:— Еге-ге-гей! — ніхто не озоветьсятремтячим голоском чи сміхом молодим,з роззявини землі проклюнеться джерельце,і звуків пухирці піднімуться з води.
Безодголоса твердь, байдужа до волання, —її не пройме крик, ані новітня вість,і тільки пустота луною на мовчаннята шерхом сторінок на поклик відповість.
Пощо мені той рай?
Тремтіння чую в
Вогонь легень повітря перетопив на скло.
І видихавсь, мов спирт, весь голос у горлянці:не викаже того, що десь, колись
Любові гіркота і солодь полуниці,відпочиванські дні і муки престрашні.
Метеликом душа, насаджена на шпицю, —мов флюгер, — кружеля в шкляній височині.
Пухирчиками в склі застигло Данта слово,і, наче в зільнику засушений листок,у товщах скла відбивсь той образ загадковий,та капає смола, і тоншає льодок.***
