Виходжу в сад, він чорний і худий,йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходийому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і вінмене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змінвін був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: — Чого ти не прийшлау іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені одино цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклоді не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —сад шепотів пошерхлими губамиякісь прощальні золоті слова…
