Невже ж навіки

Схлинання співу калинового,спливання крові в золоте,кричання зручене з тривогою:щось в святі чиниться не

Римується вже відчай з вічністю,у горлі крик сучком загвинчено,дороговкази покаліченізагналися у землю виклично.

І ніби струни, в мізку звивинибриніть готові, намагнічені,проте повітря часом скривлене,а голоси словами

І зайві звуки долучаютьсядо першозмістів: «воля» —

Вкраї…» «кров’їною» пручаєтьсяв свідомості, йде «доля» в

І ніби кашель западющийлунає гуркіт

Імперіє!

Ти невмируща.

Ти пропадюща, як

Бинти — на трут, а на кресалатрощіть багнети задля

Шкварчить знов заклик, наче сало,перед спрямованим вже військом:«— То-варищі…» А з телевежікров скрапує в ефір кривавий,і у безглуздому безмежжілуна не «слава» — «рая»,

А ми, розгублені, мов діти,руки шукаємо широкої,щоб затулитися від світустоногого, стоокого.

І тулимо до віч полотнища,волаючи: — Героям слава!..

Посунуло смертельне полчищеєдинозвивне і

І міниться блакить на золото,що хутко жаром

Газетний крук з рук рветься полетом,і страхом простір

Натужний зір береться плямами,аби розгледіти

Стають узвишшя наші ямами —невже ж навіки ми сполучені?..***