Цей кримський рай — з незгаслим розмарином,коротким строком визначених втіх —прискорював життя і майже похвилиннонагадував, що жив не так, не так, як міг.
Безглузда метушня, застілля та похмілля,спустошлива любов, порожні
Та інколи душа, мов вирвавшись з підпілля,зболіло рвала рот — світ рвався на клочки.
Та хто я?
Що я міг?
Закинути роботу?
І вицмулить вина на півтора кербе?
І солодко заснуть у кирзових чоботях,і бачити вві сні в Криму, в раю, — себе?..
Лежать на лежаку холодному до ранкуі слухать хлюпіт хвиль, і скрегіт ріняків,і думать про тепло під моря колисанку,про твердість кулаків та волю жебраків.
Я міг би, міг би жить велично у лахміттіі думати про час під сколихи зірок,якби ж не ця душа, залякана, самітна,якби ж не тіло це, протерте до дірок.
Якби не розмарин, не мирт, не лавровишня,то думав би про світ буденний та
Та жив я так, як жив, — по-іншому не вийшло.
Проте я знав, що йду до світлої мети.
Вона десь на краю півострова чи в морі,по обрію пливе переблиском вогнів;якби ж не світло дня, аби не сни прозорі,обіцяний той рай приснився б і мені.***
