Диптих про Лесю Українку

1.

Біля хворого С.

Тане кружальце

Хай собі ходить, хто ходитьбоком попід дверима.

Дух вогню однокрилий борсається в оливі.

Де воно?

Що воно?

Звідки?

Стеля — не ополонка.

Висушена нагідка плаває, як лебідка.

А задля кого?

Вже віджурилось, що й годі,так, що ні сліз, ані слів, —страх собі по господі ходить, де

В нього тонке обличчя —світиться, ніби скло,а біля губ суничних житнє тремтить стебло…— Лесю, а де пашниця,порожньо так

Гай Зелений не

Жар догора на

Легко нозі ступати,білу повітницю бгати.

Бігти… Бо навздогінвін троєрукий.

Він!— Холодно?— Анітрішки…— В гніздах долонь — горішки.— Кину, а чи влучу?

Тихі мої долоністудять зжарілі скроні,мови його не чуть.

Страх тільки щось шепоче,перстень надіти хочена підмізинець твій…— Та ж відступись мерщій!2.

Леся Українка в Сурамі, 1913 р.

Хто ж це день при дні за мноюбродить назирцем, як сніг,і сльозою крижаноюпише ім’я на вікні?

Упівголоса вже кличе.

Ой, ще рано, не спинюсь,не зломлю — тобі незвично —кров’ю скріплений союз.

Пережди якусь годину —заплетуться жили знов,як волокна — в бадилину,розрідивши смертну кров.

Борозну візьму глибоку,не глибоку, а важку.

Легко мать мені морокупри співкому лемішку.

І воли мої слухнянірушать землю на засів —у засіки берестяніляжуть зерна добрих слів.***