В березовім шемранні, в шерехах щедрого світувчувалась широкість небесна на розмах крила,і зграйчасте сім’я, й пташки перелітнісніги крапкували потульні — теплом для
Хитке верховіття напружене тіло хитало,земля ворушилась, і світ присідав,і пахло холодне повітря металом —в проломи його затікала вода.
Гілки ворушкі скидали линовище з себе,лози жовтизна витискала з кори чорноту,і голос в тобі розроставсь, розпираючи ребра,щоб викрити врешті душі тісноту.
Зітхнувши, згадаєш розімкнутий обрій для зору,і, ніби коріння, вкипілі підошви рвонеш,піднесений криком, поглянеш угору:холодна глибінь, що ні дна їй, ні
Ні, ліпше у землю вгрузати ногами,й не знати ніколи безодні студінь,та слухать, як дише безвічність над намиберезовим шумом, теплом весняних вітровінь.
І нагло свідомість спалахує світлом яскравим,висвітлює в пам’яті пляму чітку:у синю безмежність вікно відчинилось чи брама,і ти відлітаєш — летиш на кленовім листку.
І лісу не видно, і тінь по долині ковзає,крапкуючи землю на всю широчінь:чим меншим стаєш і вище листок підлітає,тим глибше у паділ втискається тінь.
І, стиснута в крапку-росинку,душа все маліє, маліє,на мерхлім листкові горить крапелина дрібна,сукупивши літнє проміння, вона вже вогніє:в пропалених грудях співає лунка глибина.***
