І кануло, і догоріло,слід, наче рану, затягло,і тільки хмара скров’янілаважке заносила крилонад небокраєм, над селом,де шлях іще пашів теплом,а в порох з дійок обважнілихвикрапувалось молоко.
Дзвенів колодязь ланцюжком,і дух нічний, протерши очі,вже виглядав з горища ночі.
І ріжками так нетерплячепостукував у жесть гарячу.
Все ширше нахлинала сутінь,і все виразніш було чутидрібний і нетерплячий стук;господар стежив: на покуттітенетища латав павук.
А серцем чув, як на горищіхтось барабанить в трунне днище,і не звести затерплих рук,щоб до ікон перехреститьсяабо ж узяти
Та скільки ще терпіть тих мук?!
Гуде й відро — вловило вухо,що то джмелить у ньому муха.
Сухими пучками він сухо —не від чола, а від очей —почав творити хрест: ачейпощезне ця бісівська
Та дух нічний немов затявся,вже стукать ратицями брався,і, дибки стаючи, скакав,і півнем голосно
Спи, діду, глибше,
І спав би дід — повік не склепле.
Усохле тіло ледве тепле,а в горлі голос
Світає… Баба косу клепле —худа-худюща… Не дай Бог!***
