Монолог

Око, око, не дуже бачиш ти глибоко.

Т.

Коли ти,

Боже, рушив світом зорі й водиі випустив на землю тварі і народи,то мусів би і вічну правду дати їм,що по заслузі насилає хмари й грім…щоб кожній нації хоч трохи дати небаі не ввести в злиденність дух їйта в занепад.

А то немає правдо… і в твоїх світахпанує боротьби давно відомий жахза щонайкращу в тебе серед ночі зірку,щоб стати у раю найпершим при одвірку.

І скрізь супроти України, мов раба,реве безжалісно нещадна боротьбавсіх складників анархії страшноїсеред байдужості та криги

І ми тепер не вирвемо із боротьбизозулі навіть для весінньої верби,аби гукала до людей крізь теплі вітипро сонце те, що без утоми

І дух наш, думку затаївши в свисті куль,шумітиме у світ, як верби без зозуль.

А слово в його стане ще раз серед тлуму,одягнене в важку одежу лайки й глуму,і пожене його по кожній сторонінужда на хліб робити день при дні…і на високу творчість навіть і неділяне дасть йому спасенного дозвілля.

Хіба що знов, знеможене, впаде у ріввідпочивати без тепла й розкішних снів,де просичать гадюки і прокрячуть ґавипро смерть і молодості, і

І це глухе нічне сичання з криком ґавузяте буде словом до щоденних справ,як люта туга за єдиним творчим щастямз великістю такою, мов святе

Узяте буде, щоб в осінні вечоривід його вмерти на сусідньому дворі,аби сказали люди вранці без

Напевно, вмерло від таємної недуги”.

Ох ні… Мій Боже! ні! на віки вічні ні…таку ганьбу зустріти краще у труніз єдиною лише турботою моєю,з такою, як і смерть єдина над землею,що нездійснимістю горить в душі моїйі через те ще більшає від безнадій:аби за смерть таку розпука серед тернійтруну мою над світом підняла,і,

Боже око, ти на дибі цій модернійщоб висохло на муках за свої діла!