Л І1Давно за синю хмару сонце впало,з-над Києва пісок густий одплів,а денний клекіт одійшов помалутуди, де сквери квітнуть та гаїі веселять муровані будівліта ловлять роси із небес вечірніу соковитий та тремтючий лист,що на вітри небесні ясно звис.2Туди, під дерева старі, ставнисті,з казарми від наук спішить солдаті наймички-селянки від колиски,що цілий день возили паненятта сумували мовчки за ріднею,за стиглою, гривастою пашнею:вона в степу там колосом трясеі зерна дух на вітрі їм несе.3І ці боління носите у сквери,мої селючки, завше ув очахі там свою невинність на шинелівіддаєте солдатам у сльозах,а потім вас вигонять догниватиз хворобою важкою в рідні хати —й над гробом вашим в рідному ж селісправляють пранці чорні пожарі.4І от у сквері городському сквернімвирує публіка, кипить, гуля —повії хлопців зупиняють
Пардон, таваріщ, нєт лі в вас
Од ліхтаря, що світить у тремтінні,спадають довгі фантастичні тіні,бо сухокрилі тихі кажанидавно літать круг нього почали.5Під липою на довгому ослоніу байронці, з цигаркою в руці,
Комар Пилип.
Він дивиться у дзвонні,вечірні вулиці, немов мечі,що на камінні темним дзвоном грають;од їх аж іскри в небо одлітають,а ті пливуть на мовчазних вітрахі світять скрізь вночі по городах.6Сидить і курить цигарки нервово,жіночу постать всяку огляда,що стежкою іде згори до ньогоі за каштани темні заверта.
Провівши оком, голову одводитьі знов до хвіртки, де вже інша входить,та все ж тії ніяк не впізнає,котра думки йому лоскоче та снує.7Пилип Комар колись бував у бандах,з радянським військом бився у лісах:і прапора підносив над димами,і хмари над степами примножав.
Коли ж повстанці загубили сили,
Пилип яри і ліс густий покинув,пішов до влади в канівський повіті щиро склав за товариство звіт.8А нині служить… і в часи вечірнігуляти любить в шумах городськихі стежити, як вітер плав надгірнийпо вулицях широких та стрімкихнесе і обмива жіночі ноги,немов живі колони мармурові,а очі сірі, карі-молодігойда, неначе квітки на воді.9За кожним поглядом жіночим линена полум’ї бентежному жадань;отак тічки, розгойдані, звірині,у лісі збуривши осінній шал,дні теплі та хітливі доганяють,що в вересні на горах догоряютьта розпускають млосний білий чаду павутині довгій на лісах.10Йому вже одкуріло тридцять роківна битому життєвому шляху,дружитися ж не має ще охоти,хоча йому на голову лихуі падає потроху пил дорожній,неначе іній кований, морознийіз яблуні зимою та на тин,
Що мерзне під снігами від журби.11Він тільки ходить на озерах мутних,шука незайманих ніким джерел,що водами з глибин аж камінь крутятьі ловлять у свічада очерет.
Та джерело його притягне чистеєдиний раз нагнутися напитись.аби уже ніколи там не пить,а йти шукати іншої води.12І от сидить він на ослоні в сквері,лисиними стежинами прийшовуста змочити у новій джерельній,щоб не томилася у серці кров;щоб не томилася, грудей не рвала…неначе пси з ланців своїх іржавихбез краю рвуться під тополі в луг,де свіжі лози хилить гавкіт сук.13Уже й порожнюю коробку кинувод цигарок на темную траву,потягся тоскно на закляклу спинуі голову до неба повернув,що засипалося, мов білим маком,і ним, як з поля молодого, пахло;та відти впала в душу чорна мить —чи недарма ввесь вечір тут
Добривечір! — ураз до нього збоку.
Чи вже давно чекаєте
Дівочий голос, ніби срібне коло,що передзвонами іскристими гуде,як падає на сніг, санками тертий,морозом костяним забитий
Дитячий голос, хвиля золота,душа моя тебе ще пам’ята!15Ти в ній палаєш лунами святимив пустій печері, ніби на степу,і заглушить тебе не хватить силиі в цю добу жорстоку та глуху.
Не знаю, чи тебе заглушить гуркітгруддя землі, що зірветься на грудиз лопати в яму, де, моя труно,вростеш навіки у холодне дно.16Пилип держав малу дівочу рукуі гладив чудно, ніби ворожбит;отак мале дитя курча застука,у жмені радісно його держитьі тулить губи весело до спини,жагучо дихає та густо слинить,аж доки те курча мале зовсімне стане мокре, ніби на дощі.17Ця дівчина, чорноволоса Ліда,
Пилипові не каже в вічі “ти”…мов та голубка, що недавно тількиу нас на плечах боязко сидить,воркує та боїться взяти певнодо дзьоба чистого вівсяне зерно,туге й блискуче, з нашої руки,неначе крем’яхи важкі з води.18Вона задихано
Цілуйте в мене руки досхочу, —іще раз кине смугою за городлетюча зірка, — я від вас втечу:бо цілий день сьогодні я не дома —веселая, на пляжі, без утоми,в метелика літала на крилі,немов пилинка золота в
Та ще й од швачки прийдуть мати раноі сядуть з батьком мовчки до вікната ждатимуть дочку свою погану,що вже частенько із очей
О, бачте, зірка пропалила смугу,де церква в небо загострила
Пора мені додому
Ой пальці!.. пальці!.. боляче… пустіть!”20Пилип підсунувся до Ліди ближче,жадібно голову вперед нагнув,вхопив рукою коло стану й дише,неначе хворий у тяжкім жару;а під тремтячою його рукоюдівочий стан лозиною тонкоюгарячі хвилі м’яко вигинаві нерухомо раптом
А ти мені казала… говорила, —шептав-корив стурбовано Пилип, —що аж сьогодні вже моя квартиратебе, як у гніздечку
Та дівчина не слухає, бо очітуди напружила, де рівно з ночішумів каштан од стрижених кущів,мов тисячі летіло
Та я ніяк… нігде я не ходилаі, думаю, до вас не буду
А вже людей у сквері спорожнілоі вітер як пронизливо
Мене турбує та самотня постать,що дивиться на нас неначе скосаз ослона бокового за
Ведіть мене додому, от і все!..”23Рішучо встала, станом похитнувши,немов берізка стрімко-молода,що під корою води запахущісолодким соком густо розливата всі вітри п’янить навколо себе:вони як зварені блукають степомі тьмяно-гострим сонячним теплому жилах наших бунтом бурять кров.24Хвости губили в небі метеориі разом танули в прозорій тьмі,зітхав за ними сонний горододковами далекими підків.
Пилип щось Ліді нетерпляче правивна вулиці коло низької брами;вона ж стояла дивно мовчазна,а в оці плавала сльоза смутна.25Але нарешті разом — ніжно й міцно —узяв під руку дівчину Пилипі в улицю повів, що бігла скісноз ліхтариком, похиленим згори;за ними затінками швидко вельмипішла якась жіноча постать темната й заховалася за той же ріг,куди Пилип і дівчину повів.
Л ІІ26У теслі Прокопа старого світитьна шафі вкручений малий гасник,півмрячно осяває чисті стіни,на гвозді пилку, долі колодки.
У ліжку спить господар нероздітий,порозстібавши верхній одяг тільки, —і груди волосаті та крутіна волі дихають, як гони степові.27Він, видно, ждав когось, але даремне,бо на столі з вечері все хрящем;часово ліг, а спатиме, напевне,аж доки сонце добре припече.
Одне погано: нероззуті ногиіз ліжка звисли важко до підлоги,підводяться й звисають знов без сил,мов ранених у птаха двоє крил.28Сіріють вікна угорі потроху —коротка ніч тікає на спокiй,бо рaнкова зоря купається до сходуна горах десь у озері — в воді;од неї у повітрі линуть бризки,схиляють верби під росою низько,а верби скроплять ніч з країв ясних:і ніч тікає, одлітають сни.29Ось двері одчинились до кімнати,і жінка стала з дивом на поріг…здалося, ніч як здумала тікати —забрати сон забігла у цей двір.
Була похожа на широку липу,мов жлуктами, так дуплами пробиту,що в листі має гнізда для вороні скрипи бурям од усіх
Чого це навстіж ти покинув сіни? —збудила Прокопа вона від сну.
Адже злодії бігають, аж пінять,немов вовки з густого туману,та пробують замки від кожної кватири,щоб все до цурочки звідтіль потирить;а ти ще й двері одчинив свої —будь ласка, йдіть, злодії дорогі…31Усім тварюкам у господі волюхазяйнувати весело даєш…а де ж ти дів свою кохану доню,що вже он ранок небесами йде,а ліжко чисте досі, не пом’ятебоками теплими твого дівчати!
Подушками до стелі все
На чому ж спить дочка твоя тепер?32Чого ж мовчиш, погойдуєш очима,як з вивода пустого ситий сич?
Адже ж прибігла, бачиш, від дочки я —її під боком вигріва
З дитячої коси зірвав, як вишню,рожеву квітку, першим цвітом пишну,а з неї чиста, весняна росаомила стегна злого
Гей, жінко, — тихо промовляє Прокіп, —докладніше кажи, просю тебе…бо за дочку й мені є, певне, клопіт…у мене ж Ліда — всіх моїх
І на коліно дуже праву рукупоклав, мов скелю, зірвану від ґрунту,од неї пальці чорні одросли,неначе з дуба корінь вузловий.34Свою дружину Прокіп слухав завшечерез мотиви саме ті, що й бикпастушку слухає на ситій пашні,коли вона його лозою битьушняпиться, аж од усердя пада;одійде він звідтіль — пастушка рада,а бик з полегшенням скубе траву,хвостом тіпаючи на ребрах мух.35Коли ж почує ревище за гонитаких, як сам, ставних, міцних биків —собі на спину закидає рогий біжить, аж лан під ним гуде, на бій.
А повертається спокійно відти,лише на розі коливає вітерзелене сіно, вирваний пирійі шерсть волячу, рижу від
Ти дома все рубанками тупимив майстерні дерево гниле стружеш,сам деревом, не гірше від вербини,на корені трухлявієш, гниєш:одна дитина, ніби сонце в небі,світила в хаті нам, світила в тебе —ти ж безтурботно тільки в шкурі прів,а знати за дитину не хотів…37Я ж не могла оглянутись навколо,бо вечори над голкою сиджуу швачки, щоб моя дитина голане йшла на людські шепоти та
І ледве трупом навзнак не упала,коли сусідка вбігла та сказала,що прослідила Ліду на Поділ,як солодко її розпутник вів…38Туди побігла я з роботи просто…горіли тротуари у ногах,зривалась, падала на цеглу гострузбивала нігті й шкуру на
У двері там гатила
Хтось вийшов звідти й пхнув менена камінь,прочухалась — сіріти почало,і вогкістю від берега дуло…39Бери бриля оно, й ходім негайнона той гнилий та проклятий
Не встигне сонце вийти із-за гаюу сонному тумані з Броварів —ми їх застанемо обох у
Чи не здуріла ти, нещасна жінко,що йдеш дочці робити сором-глум?
Адже на кривду є закон та
Чи бач який! про що мені провадить!так ніби сам забув… забув за те,як цей тхоряка людям силу збавивдовірливих і недурних дітей:уже аж двом він платить аліментиі ще платитиме, бо має щенти, —та й далі буде бугаєм ревтипонад Подолом темної доби.41І я на суд такий, такі закониніколи зроду легко не піду,бо що мені од всього, коли в доміприйдеться бачити свою біду?
Ще добре, як з дитиною хто візьме,а як вона не віддана й облізесамотня дома в мене на вічувід довгого безгучного плачу?42Та я собі скоріше очі вирвуіз лоба з мозком на порігі сукою скаженою загинуу невгамованій своїй крові,аніж побачу Ліду без дружини,аніж почую крик хоча б єдинийпересудів у себе над двором,що стелять матерям шляхи стидом!..43Ми підемо, і я стягну із ліжкаіз ковдрами, з усім собаку тута й буду гнати перед себе пішки,щоб аж курів за ними сірий брук —і в загсі запишу його з дочкою…а він працює — здохнуть над водоюта сухарем цвілим твоїй дочціне дасть і в горницях і на
Безумна ти, чого тебе мордуєнасипать жару людям на
Не хочеш ти?..
То знай же: не врятуєш —не матимеш ні жінки, ні дочки:піду сама і потягну за косина берег до Дніпра й на плесі в лозахдо глибу притоплю дитя своєй держатиму, аж доки не заллє!45Сама ж додому прибіжу й на втіхутобі посеред хати почеплюсьта на вірьовці погойдаюсь тихоі синьою до тебе засміюсь,а довгий мій язик, що звисне з горла,в обличчя тобі плюне слину чорну,щоб ти від неї нагло скам’яніві смородом трупарським
Ну, добре, я піду… а що там буде —не знаю і ручитись не
Бо, мабуть, сам собі зірву я груди,аж доки відтіля тебе
Я теж не маю іншої заради,як тільки вийти із тобою з хати…але чи дівчину свою спасу,цього напевне, жінко, не скажу!..”47Над містом небо підпливло угоруна радісну світанкову блакить,щоб дати сонцю вільную дорогуогонь свій здалеку у степ нести.
А сонце за морями забарилосьі власної троянди не схилилонад обрієм з холодного стебла,яке підживлює гірська вода.48А тільки світ од сходу віє білийі сивіє на камені в росі,у вартових свіжіють туго жили,як на Дніпрі високі комиші.
Вони в плащах зігнулись брезентoвихпід сорабкопами на східцях цементових,вбирають вогкість ліктями із стіні стріпуються дрожем до колін.49На вулицях до кожного балконувисока тиша дзвінко прикулаз тонкого кришталю ясного дзвонуі звуками найменшими гула;усі з сусідньої дільниці крокий далекі рисаки поодинокіперебирали лунко в кришталі,неначе в скрипці на тонкій струні.50Тому, коли і Прокіп і дружинапорожніми провулками пішли,швидка хода їх пишно ворушилаперегуки срібляної луни.
Будівлі сонні ніби прокидалисьа вартові до тиші придивлялисьта знов поволі кутались в плащі,схилившись до рушниці на руці.
Л
ІІ51У вулиці вузенькій на Подолідвоповерховий чистий дім стоїтьпросторі вікна блискають аж долі,де клумби почали в росі горіть.
Між клумбами коло дверей високихіз жінкою своєю тесля Прокіп:він давить пальцем сильно на дзвінокі стежить в кожне мовчазне вікно.52Із-за дверей спросоння голос:— Хто там?— Чи зараз дома є Комар Пилип?— Він спить.— Тоді впустіть.— Приходьте згодом.— Ми здалеку від рідної сестри…— Ви родичі?— Ну да.— Велику ж силу йомурідні нечиста наплодила:без вас вже друга з того четвергацю ніч сестричка в нього пробува.53Незадоволено бурчав до себе,одсовуючи засув, чоловік,похожий на кудлатого ведмедя,що кинув поневолі свій барліг.
Од слів його у Прокопа здавилов горлянці; ніби дерев’яні вилайому всередину ввалили бік,забивши здухвину клубком крові.54Рішучим кроком Прокіп хутко вгорупо східцях по соснових поскрипівта й став перед дверима інстинктивно,де нумер шостий з міді
Чи це вони?” — спитався у дружини,що вже стояла в його біля спини;хитнула тільки головою та,захекана й німа немов стіна.55Задушливе й бентежне невимовноз її душі передчуття пливлоі мозок заливало, як та повіньскупу пашню коло старих болот.
Не говорити їй, а гірко плакатьхотілося; стояла мов проклята,здавалося, середина їїод горя стала як шматок ріллі.56Шарпнув ізгарячу за двері Прокіп —залускотіли жалібно вони;тоді плечем напнувся — і широкатовста підлога вигнулась під
Завіси із одвірків
Єдина мить — і двері тяжко впали:всередині кімнати
За ними тільки порох вився вниз.57Коло стола в одній сорочці, босий,блідий Пилип наляканий стояві перед себе револьвера простона Прокопа тремтяче
Назад!.. уб’ю!.. нахаба… геть,бандите!..” —заворушив губами, наче вітеру збудженім осінньому гіллі,що рветься впасти з ляку до землі.58Та Прокіп руку правую спрокволапідвів, сказавши грізно:
Тріщали ребра, як він дихав з болем,і пара йшла від мокрого чола;а кров бурхала, шумувала в грудях…у береги ріка отак закутаклекоче, б’ється серед гострих скельі в скріпах заставки трясе
До тебе я посидіти в кімнатій дружина вірная моя прийшла,аж поки сонце землю повертатипочне на південь тихо, як млина…тоді з тобою підемо одразуна Інститутську вулицю до загсу…бо, бачу,
Ліда тут уже давно,а тільки нас так довго не було!”60А Ліда в цей момент на ліжку голастояла, ковдрою накривши стан,перебирала пальцями нервовоу косу вплетений червоний бант,її ж коса утомлено на персахлежала, ніби в спеку серед плесав меду розпарений пучок гадюкна камені, що блиском сліпить луг.61І так, немов великі чорні дискихолодную блакить взяли в метал,в очах у Ліди в нерухомих іскрахморозом сивим переляк буяв,аж ворушилися внизу коліна,як у сипкій озерній білій пінінад хвилями бурхливої водистривожені два лебеді грудьми.62На східці глядачі повириналиі до кімнати боязко звідтільз цікавістю такою заглядали,немов до ласого дупла джмелі.
Оглянувшись на них, безумна матиуздріла долю рідного дитятиобпльовану, зневажену людьми…і до стіни схилилася грудьми.63Напевне, так знеможена горилана дереві держиться за сучка,як мати Лідина в рудий одвірокпаде цупкими пальцями, вкляка.
І шелестить у неї сиза смагапоміж губами, де позасихалау ранах репана землиста кров,уста зімкнувши болями кругом.64Якби з одвірка пальці рознялися,здається, що звалилася б із ніг,як падає у море хвора птиця,що в рідному гнізді лишила сніг.
Пропасницею сяяв погляд
Було вже видно: їй не говорити,а на кострищі люти та жалюспалити мовчки голову
Не хочу я з тобою говоритив кімнаті цій, над збитими дверми!..” —кричить-шумить Пилип несамовито,бо так себе привик він
Пізніше будем розмовляти щироз тобою на суді, нахабна вирво…а зараз геть із хати за поріг,аби ти, псе, забитим не поліг!..”66І ледве він гукнуть устиг слова ці,як мідний Прокопів гучний кулакйому вже вибив револьвера з пальців;він блиснув у повітрі, ніби птахна сонці кігтем, глухо впав на ліжкоу Ліди коло теплих білих ніжок —тих пуп’янок з ромашок степових,що виткнули за ранок пелюстки.67Загуркотів стілець важкий дубовий,бо через нього сторчака Пилипуже летів колодою додолувід другої гранчастої
Од жаху в його випирало очі,коли він поповзом в одній сорочці,що розірвалася на животі,повз Прокопа поліз коло
Не бийте, дядечку… Та ми ж рішилизійтися з Лідою не так
Ми підемо, куди ви нас просили…поберемося ми, аби ганьби…” —нескладно белькотав Пилип із долуй зубами цокав дрібно, гарячково,як зерно птиця з каменю клюєі дзьобами стукоче та кує.69Та тут спалахнула нова увага:тремтіла Ліда у рвачких словах,немов тополя, що з одного махуод вітру закипає у
Хоч він мене і цілував у губи,ніколи замужем за ним не буду,а ляжу в землю гнити до черви —вона мені рідніша, аніж ви…70Вона мені із лоба очі виссе,які дивилися на нього тут,і під землею моє серце злиже,що, тату, вас люблю на згуб!..
Із мамою самі виходьте заміжза мокрого стонога під ногами!
Ой, нащо ж ви накликали людейна смерть мою,на цей останній день!..”71Немов крилом, махнула білим станом —в руці з’явився чорний
Із дула з полум’я злетіла раната й сіла на виску, як муха, — смерть.
Дівоча голова зів’яла, звисла,мов тепла з колоса росина чиста;коліна вниз од неї подались —і Ліду потягло помалу ниць.72Підскочив батько тяжко до дитини,гарячими руками за плечеузяв і повернув тендітну спину,щоб глянути в обличчя, до
Йому підкинув груди стогін дикий.
Так хвиля підкидає пліт великийна камінь у бездонний темний вир,щоб тільки вламки в піні заревли.73Безвладно руки витягла убита —два із берізки довгі корінці,обвіяні вітрами ще й обмитіна зливному осінньому дощі.
Збігала кров з виска на ковдру білу:із неї забуття вставало німо,пекучая ж образа та відчайне потухали в Ліди ув очах.74Стояв над нею Прокіп, собі рукуприклавши до спітнілого чола,неначе там якусь єдину думкухотів найти, що в мізку заляглачи, може, коло черепа примерзла,як примерзають в човні довгі весладо кованих закруглених бортівпід час раптових синіх холодів.75Нарешті, — витягши із мозку нібипотрібну думку, — круто повернувй пішов поволі до одвірків сліпо,де, стовпившись, народ тривожно гув.
Не роздивившись добре до дружини,сказав роздільно й мертво, як
Дочку записано на шлюбний
Пора до зятя, жінко,
Кудись побігла ваша жінка відси”, —із коридора голос
Байдуже глянув Прокіп на те місце,як та вода линула крижана, —й назад пішов до ліжка, до
Якраз Пилип устав на цю годину,серед кімнати одягав піджакта щось очима злякано шукав.77На його і наткнувся тицьма батькогрудьми паркими, як липкий асфальт,коли на город сонце забагатозлило дощем розтопленого шклаі дерева горять вогнем незримим,аж луск іде блакитним димом,доми ж цеглові дaхами вгорінемов голки гостріють на вогні…78Наткнувся — глянув — зашуміли сили:з гудінням руку наперед подаві, мов гаками, пальцями на спиніодежу й шкуру в кулаці
Пилипову; а другою рукоюгойднув його, як лантуха з вагою,на вулицю в розчинене вікно,що тільки гупом в стінах загуло.79І так спокійно, як холодні хвилі,що гонять звіку над землею час,беруть листок пожовклий у калиниі цілі царства безвісті од нас,узяв на руки Прокіп доню тиху;із вуст людей зірвався гомін-вихор —всі розступилися одразу перед ним,як од ріки з лугами береги.80На небі сонце, мов гарячий камінь,лежало заніміле над бугром,а візники з перекупками ранніна вулиці стовбичили кругом;у їх корзини і в голоблях конібули, як риба в кризі, нерухомі;і тільки кожна людська голована шиї коло мовчазне вела81туди, де йшов попід домами Прокіпі ніс дочку на зімкнутих руках, —йому в коліна билася широкарозплетена коса, що вітер закидав;коліно все мокріло і темніло,бо кров збігала по косі повільноу довгих та поплутаних струмкахз розбитого дівочого виска.82Здавалося, не бачив перед себета твердо йшов по камені вперед;як під чужим, не українським небомсліпий, поранений стрільцями левіде між гори в чорную печеру,лягає на широку сіру скелюта лиже рану в лютій самоті,що кров’ю обгоріла на шерсті,83Пролине вік, як сови над лісами,і порохом осяде на морях;у лева грива всиплеться пісками,що скелі згублять на сухих вітрах;пісок зіллється між шерстею в камінь,та кров збігатиме з тяжкої раниу чорне лоно велетенських гір,а лев лизатиме одвічний біль.84Коли ж вітри на захід похилилипрозорую небесну височінь,а гори київські вже положиличерез Дніпро, як браму, дужу тінь —холодні хвилі випхнули на берегдалеко за містком під теплі вербистарої жінки ув одежі труп,що від води неначе трохи спух.85Його за коси верби ухватилипокрученим корінням і держать;а з глибу другі набігають хвиліі смикають, запінені, назад.
Зелені віти низько над водоюсхиляються й гойдаються з журбою,у стовбурі зітхають, і гудуть,і ронять бризками свій плач на труп.86Вам пісню проспівав я героїчну,важкі міщани й темні, як земля!
Ви єсть і будете живі одвічно,як ніч похмура, мати сонця-дня.
Ви — ґрунт: і пахнете землею, гноєм,аби із вас омитая росоюпшениця встала колосом густимі розлилася сонцем золотим.87Ви єсть, того мене на світлі гориод вас несе розкрилена душа,бо тільки ваші сили нерухомідають пізнати лет у небеса.
Та й небо нам, як спинимось у льоті,одразу стане вашим духом сльотним, —і через те в небесний океанлетить мій дух і руху не спиня!88Міщани!
Ви тупая смерті сило,що валом прокотила через світі задавила все, що зупинилось,та й заніміла, сіра, мов
Ви дзеркало космічного стремління,куди травинка глянула весіння, —і через те в небесний океанлетить мій дух і руху не спиня!
