О люди! люди небораки!

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Вночі і ожеледь, і мряка,

І сніг, і холод.

І

Тихесенько кудись

Тоненьку кригу попід мостом.

А я, отож таки

Іду та кашляю йдучи.

Дивлюсь: неначе ті ягнята,

Ідуть задрипані дівчата,

А дід (сердешний

За ними гнеться, шкандибає,

Мов у кошару

Чужу худобу.

Де ж той світ?!

І де та правда?!

Горе!

Горе!

Ненагодованих і

Женуть (последний долг отдать),

Женуть до матері

Дівчаточок, як ту отару.

Чи буде суд!

Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце

І осквернену землю спалить.3 ноября [1860,

Петербург]