Поволі повертаємось у землю, як в колиску,вузли зелені зілля в’яжуть нас — два спутані акорди.
Сокира сонця вбита в пень дубовий лезом блиску,музика моху, ласка вітру, дуб, мов ідол, гордий.
На тратві дня, що нас несе, тіла слухняні й теплізростаються з собою, мов два сни, два вірні квіти.
Мов шерсть кота, нас гріє мох.
Заміниш зорі в шепіт,заміниш кров у зелень і музику.
Небо світить.
Де берег дня, за морем неба, сплять вітри майбутніі наші вірні зорі — наші долі ждуть в заморях,поки не здійсняться з землі наказу.
В се несутнєвідкинемо і лиш екстазу чисту візьмем зорям.
Болить натхнення крові.
Брови, мов дві стріли, колють,і мур мелодії над нами, мов луна велика,немов крило вітрів.
Від зір залежить наша доля.
Гориш рослинна й спрагла, мов земля.
Ти вся музика.18 травня 1936
