Потік рослин клекоче над землею.
Лісу лавимов мрячні мури.
Б’ють джерела зелені над пнямиі меду жовте полум’я в бочках колод дірявихрудий вогонь кори, суниць густі рябіють плями.
Знов котить вітер ночі колесо з узгір’їв лисихза берег зір, де біліють тіней луки.
На спомин давніх вод знов кличе струмінь, що з екстази висох.
Земля погрожує злим зорям п’ястуками буків.
Мов ряд зубів трухлявих, пні стирчать із ям, мов з пащі.
Йде день.
Дарма зоря в сестри-калини просить крові,аж біла з розпачу впаде, немов без змісту слово,на груди дня, що підіймає мряки сиві хащі.
Спить тіла пень у борі зір і пристрастей, ледачий,спить тіла пень й душа у ньому, мов заснула ватра,а бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть,коли багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить.28 травня 1936
