Продухвина в небі джерельно-блакитнана мить відчинилась, аби подививсьв безодняву далеч, у безмір неситу,куди наші душі відлинуть колись.
Не страшно — бентежно, погідно, святково,немов серед буднів неділю зустрів,немов в чужолюдді почув рідне слово,що миттю занесло на рідний поріг.
Оманливе житло, останнє пристання.
Вдивляюсь у тебе, аж очі болять,і пам’ять, спустошена вкрай від мовчання,не може ні жодного слова згадать.
І сам себе бачиш ти ніби ізбоку:по шию у сніг провалившись, закляку полі-роздоллі під небом високим,а поруч з тобою твій брат-коров’як.
Він сім’я не сіє, а дивиться в землю,де чорним проваллям розкрилась
Сухий, шелестливий і ніби веселий,відкинув від себе пошарпану тінь;він міцно тримає летюче насіння,стискає його у сухих кулаках,бо він пам’ятає про чин воскресіння,терпляче весни аж до скніння
О брате мій старший, твоє первородствоу тому, що землю ти міцно посів,а разом із нею і весь часо-простір,а я — безкорінний — лиш обшири слів.
Тому і задивлений, брате, у небо,і отвір шукаю, щоб камінь жбурнуть,щоб вимірять відстань від себе до тебеі слідом за каменем кинутись в путь.***
