Понаджений прихильністю снігів,ошуканий, спонукуватий криком,він відчував себе рівновеликимбезмежності, відбитій в люстрах днів.
Слід залишав і думав: наповічно,але вода ішла йому навстрічно,змиваючи відмітини й відбитки,і обертала машкару трагічнуна реготню, що розповзлась на нитки.
Щоб хоч крижину зберегти на згадку,усі струмки він заганяв у гатки,міняв супротно вперту течію,лопатою все тіло ручаюрубав.
Перекидав у спогад довгу кладку.
Та й пам’ять зраджує: січнева білість де?
А талий сніг впотужнив тільки
І порожнина ширшає — гуде,віщуючи безмежжя і свободу.***
