Облущивсь простір, і повітря зжовкло,щілясті шелестять очерети,замість води снує в струмочку голка —на той бік літа нам не
І кінь сумний при березі похнюпивсь,важких очей уже не підведе,і бережина зеленіє скупо,де кружеляє колесо
І вікна, ніби вибиті із рами,і двері зняті — протяги такі,що аж чорніє вітер поміж намиі порожніє простір надовкіл.
Лови, лови, хоч дерево летюче,хоч насінину з клена перейми,бо з пам’яттю немає вже сполучень,і дзвонять срібно дзвоники зими.
Простягнеш руку, і тернові голкизанозяться у жили і
І листя під ногами, як осколки,впиваються в підошви — не
І тільки слово, слово, ніби бджілка,долає відстань, несучи тепло.
Ловлю його я, та відлуння гіркне,і з краплі меду виткнулось жало.***
