Позбудься, камене, камінності своєї,горбочком стань потульним для ноги,стань глиною вологою чи глеєм,і вийди, водо, геть за береги.
Ти, дерево, збуди закостенілість,продовжся мною чи мене продовж;душа струмлива розмиває тіло,що стало широченним, наче
Життя безмірне ген аж по
Тебе нема… є краплі дощові,сторізний камінь, дерев’яні ребра,і кущ трави росте на голові.
Ілля-пророк четвериком прокотить,проломить кригу хмари копитом,щоб струмінь світла, перейнявши ротом,не міг гукнути: — Люба гіркото!
Бо всупереч живем того, що знаєм,навкір недолі, тілові навкір,і обриси покинутого крающе зберігає вилущений зір.
І солодко пливе — сплива хвилина,і ледь вловимим стався перехідтебе у камінь, каменя у глину,а глини — в кістку, як води у лід.
І котиться небесна колісниця,з западинки витягує горбки;ти ж проживаєш сном, що тобі сниться,і сниш життям, неначе навпаки:там дощ іде, а тут — така
Там камінь раптом чоловіком став:там він лежить, а тут у небо стука,і в голосі лунає камньота:— О пр-роч-чинись скор-ріше, бр-рам-мо фор-рми!
Тут він кричить, а там як
Тут світло так, а там так
Проте де «тут», де «там» — не зрозуміть!
Зміст кам’яний іде в тіла уперто,бо дерево крізь ребра проросло.
По цей бік крона, корінь — збоку смерті,по цей бік гілка, а по той — крило.***
