Прикметливий, ласкавий, обдарованийтвій погляд вабив, свіжоустий співнаповнений був світлом негріховнимі линув голос, звільнений від слів.
О посестро, скитальнице боляща,не розминулись ми, а розійшлись,там був гайок, а ми гадали — хаща,в якому всі стежки
Заблукані, ошукані, безсилі,самі себе гукали ми тоді,і падали відлунки однокрилі,як пелюстки, на трави молоді.
Ми були поруч — ніби дві долоні,лиш звуком відокремлені на мить,та гаснув звук і зменшувався пломінь,аби вуста розірвані стулить.
І розчинились: кров зімкнула коло,продовжилась дводільна наша плотьі простором, і погуком схололим,і словом збучнявілим, наче брость.
У нутрах крові, в насінині родунам відкривалась істина одна,що відстанню від заходу до сходувимірюється часу глибина.***