Слідком за тобою і дзеркало вийшло із рами,і світло втяглося у крапку і зникло —
Лиш дихає холод з квадратної ями,немов у розбите вікно проломилася чорна зима.
І знав я, що яма — це межі моєї
Колись осягав я у захваті межі утіх.
А нині, а нині — мороз видихаю із рота,ні краплі тепла зберегти я у грудях не зміг.
Вистуджувавсь, ніби вода у відрі до світанку,виснажувавсь — тіні не втримав —
На протягах часу б’є тіло моє лихоманка,лежить на долівці в коліно холодна зола.
І вийшли із пам’яті теплі кущі верболозу,пісок придніпровський струмком просочивсь,і зникла вода, повернулись морози, морози,далекі морози, тобою забуті колись.
Немов у снігах народивсь і приплив на крижинів це житло, де ти обігріла мене,та нині він з пучок викрапує синьов порожнє повітря, що стало немов крижане.
Чого не торкнуся — синці зостаються повсюди,в проваллі дзеркальнім синіє моя п’ятерня,і голос синіє… імення твоє він забуде,не зможу ніколи й відлуння твого перейнять.
Та, може, я вийшов і сам за тобою;в теперішнім часі, напевне, мене вже й нема,а тут тільки зліпок затерплого болю,який так ретельно і довго ліпила зима.***
