І не оскаржив біль


О-о-о-о-й!

Стирчить, наче сучок, в повітрі вигук гострий;знеобачки наткнувсь та й розпанахав

Навіялось снігів, натік дощами простір,у горлі мови жар задмуханий потух.

І вивіялось все, все видмухалось — протяг!

Уїлася зола у лінії долонь,і випрялись пісні з дупла сухого рота,де дим колись снувавсь та лопотів вогонь.

То мимрення, то схлип, то шелест шепелявий,по просто порух губ, але глухий, без

Що ж від людини тут?

Хіба що лиш

Бог й мову відібрав, щоб серцем розумівбезглуздість слів усіх та беззмістовність знаків,і звуків вузькоту, і мови мілину.

Лиш сльози залишив, щоб розум свій оплакавта марницю трудів в скорботі

Намножував, збирав піщинку до піщини,до слова слово клав і думкою кріпив:розсипалось усе — череп’я замість глини,розпорошились вже і кам’яні

Видмухують вітри з віч прожилки агату,вистуджується час, вивітрюється сіль,вищерблюється рот, аби мовчав про втрати,і долі не хулив, і не оскаржив біль.***

Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий