Стояла,рипіла осіння верба
і листя її опадало.
Вже літ з пятдесят
десь мала вона.
Ось - ось її смерть вже чекала.
А вітер шумів, її не жалів,
Хитав він старою,що світ аж тремтів.
Неначе природа його попрохала,
Бо так хилитав, що ледь-ледь не упала.
Сердитий вітрисько ще більш зашумів,
Стару залишати ніяк не хотів.
"Нехай помирає ,чого тут стоїть?
Хай світ покидає і більш не рипить".
Аж ось в цю хвилину упала верба,
Додолу упала на землю.
Скінчилось життя...
Скінчилось життя!
Та скільки нещастів зазнала.
