Верба

Стояла,рипіла осіння верба

і листя її опадало.

Вже літ з пятдесят

десь мала вона.

Ось - ось її смерть вже чекала.

А вітер шумів, її не жалів,

Хитав він старою,що світ аж тремтів.

Неначе природа його попрохала,

Бо так хилитав, що ледь-ледь не упала.

Сердитий вітрисько ще більш зашумів,

Стару залишати ніяк не хотів.

"Нехай помирає ,чого тут стоїть?

Хай світ покидає і більш не рипить".

Аж ось в цю хвилину упала верба,

Додолу упала на землю.

Скінчилось життя...

Скінчилось життя!

Та скільки нещастів зазнала.