В книзі життя переплутав ти,
Боже, сторінку:замість четвертої п’яту поклав наперед.
Серце діткливим стало настільки,що його ранить й метелика лет.
Подмухи вітру його хилитають,списи дощів прошивають єство.
Іншої форми для нас ти не маєш —шкіру наповнюєш тлінним литвом.
Чином безсмертним стала розруха,треться на порох розщеплений час.
Як мені жити одним лише духом?
Хліба окрайчик сушу про запас.
Бо вже ламався навпіл я від голоду,
Боже!
Їв лободу, випасав на подвір’ї спориш.
Й досі здається, що шлунок порожній:ніби скупар, над кришками тремтиш.
Не жироїд, не ласун, не зажера, не здирця —завше неситий і спраглий завжди.
Стала смертельною рідна вільшанська водиця,згуба захитує в полі колос твердий.
З рідного ґрунту смокче смертинки коріння,згубних розщеплень частки дрібні.
Кров перебарвлює чорне промінняі розщепляє свідомість на скалки мені.
В білому тілі біль сидить глибоко чорний,чортова цвіль, чорносіль,
Всіх перемелюють атомні жорна,вітер просвічує наші тіла
Боже, яке ж моє тіло навстіжне, відкрите,безліч у ньому провалів і безліч дверей.
Чорне проміння гостре, як бритва,тне до кісток і за серце кинжально бере.
Нащо просвічувать денно і нощно нас на рентгені,зриш ти в глибини, і бачиш вже наскрізь мене,і виявляєш у складках думок сокровенне;погляд важенний вповільнює кров з кожним днем.
Пам’ять розщеплена, наче в могильнику кістя:все розпадається в ній на тупі черепки.
Серце торкнулося чорного променя
Книгу відкрив — і порошаться в очі крапки…***
