Пригадалось мені: горілиць між
Я лежав і вдивлявся у хмари імлисті.
Раптом західний промінь
Загойдалося сонце в дубовому листі.
Промінь висвітив озеро, де сазани,
Мов двосічні мечі, лискотять під вербою;
Де повалені в воду старі
Переховують сивих бобрів під собою.
А просвічений наскрізь листок затремтів,
Мов боявся за власну оголену
Я неначе заглянув до інших світів,
Я тепер їхню сутність осмислити мушу.
Справді: наче нічого й не сталось,
Щось незвичне у серці моїм відбулося.
Світ відверто ділився на добре і зле,
Щоб зловити мене й посріблити волосся.
Ніби я — це потрійна істота,
Одночасно
В небі й жилах дубових.
Ну а той, хто вдивлявся в будову листка
Генетична причуда з каналів спадкових.
Суміш світла і темряви.
Піна світань,
Що дістала у спадщину мозок і руки.
І тепер нагромаджує безліч
Для науки.
Чи то для солодкої муки.
Це ударила мить, що міняє світи,
Та не ззовні, а в надрах духовних, в людині.
Не згубити б її — в той куток донести,
Про який я нічого не відаю нині.
Озовись, де ти є — мій останній куток?
Там паркет чи притрушена зіллям долівка?..
Б’ється, б’ється об серце дубовий листок
Моя щедра, і, може, остання домівка.
