Мені тринадцятий минало

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога

Уже прокликали до паю,

А я собі у

Молюся богу… І не знаю,

Чого маленькому

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго

Запекло,

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята!

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати

Нема в мене хати!

Не дав мені бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!..

А

При самій

Недалеко коло

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу.

Прийшла, привітала,

Утирала мої

І поцілувала …..

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі

Моє… лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи,

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. а й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому господь не дав

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим,

Людей і бога не

Друга половина 1847,

Орська кріпость]