І знов мені не
Нічого пошта з
За грішнії, мабуть,
Караюсь я в оцій
Сердитим богом.
Не
Про теє знать, за що караюсь,
Та й знать не хочеться мені.
А серце плаче, як
Хоч невеселії
І невеселії ті дні,
Що пронеслися надо
В моїй Україні
Колись божились та клялись,
Братались, сестрились зо мною,
Поки, мов хмара,
Без сльоз, роси тії святої.
І довелося знов
Людей на старості… Ні, ні,
Вони з холери повмирали;
А то б хоч клаптик
Того паперу ……. . . . . . . . . . . . . .
Ой із журби та із жалю,
Щоб не бачить, як
Листи тії, погуляю,
Погуляю понад
Та розважу своє горе.
Та Україну згадаю,
Та пісеньку заспіваю.
Люде скажуть, люде зрадять,
А вона мене порадить,
І порадить, і розважить,
І правдоньку мені
Друга полонина 1848.
Косарал]
