Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека.
З Переяслава старого,
З Виблої могили,
Ще старішої… мов ті хмари,
Що за Дніпром сіли.
Іду я тихою ходою,
Дивлюсь — аж он передо мною,
Неначе дива виринають,
Із хмари тихо виступають,
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих
У піжмурки в яру гуляють,
А долі сивий наш
Дніпро з лугами виграває.
А онде, онде за Дніпром,
На пригорі, ніби капличка,
Козацька церква
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть,
Запорожця з
З Дніпром своїм розмовляє,
Розважав тугу.
Оболонками старими,
Мов мертвець
Зеленими,
На світ з домовини.
Може, чаєш оновлення?
Не жди тії слави!
Твої люде окрадені,
А панам
Нащо здалась
Великая слава?!..
І Трахтемиров геть
Нечепурні свої
Розкидав з долею лихою,
Мов п’яний старець торбинки.
А он старе Монастирище,
Колись козацькеє село,
Чи те воно тойді було?..
Та все пішло царям на грище:
І Запорожжя, і
І монастир святий,
Все, все неситі рознесли!..
А ви? ви, гори, оддали!!
Бодай ніколи не
На вас, проклятії!!
Ні,
Не ви прокляті… а гетьмани,
Усобники, ляхи погані!!
Простіть, високії, мені!
Високії! і голубії!
Найкращі в світі! найсвятії!
Простіть!..
Я богу
Я так її, я так
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю!
Над Трахтемировим
На кручі, ніби
Прийшла топитися… в глибокім,
В Дніпрі широкому…
Стоїть одним одна
З хатини видно
І всю Гетьманщину кругом.
Під хатою дідусь
Сидить, а сонечко
Уже спустилось над Дніпром.
Сидить, і дивиться, і дума,
А сльози капають…
Гай!
Старий промовив.— Недоуми!
Занапастили божий рай!..
Гетьманщина!!..» І
Чоло
Мабуть, щось тяжке,
Вимовить хотілось?
Та не
Блукав я по світу чимало,
Носив і свиту, і
Нащо вже лихо за
Отим киргизам, отже й там,
Єй же богу, лучче жити,
Ніж нам на Украйні.
А може, тим, що
Ще не християни?..
Наробив ти,
Христе, лиха!
А
Людей божих?!
І наші
Дурні голови за правду,
За віру Христову,
Упивались і чужої,
І своєї крові!..
А получчали?.. ба де то!
Ще гіршими стали,
Без ножа і
Людей
Та й мордують… Ой, ой, пани,
Пани
Затих мій сивий, битий тугою,
Поник старою буй-головою.
Вечернє сонечко гай золотило,
Дніпро і поле золотом крило,
Собор Мазепин сяє, біліє,
Батька Богдана могила мріє,
Київським шляхом верби
Трибратні давні могили6 вкрили.
З Трубайлом Альта меж
Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.
І все те, все те радує очі,
А серце плаче, глянуть не хоче!
Попрощалось ясне
З чорною землею,
Виступає круглий
З сестрою зорею,
Виступають із-за хмари,
Хмари
А старий мій подивився,
Сльози
Молюсь тобі, боже милий,
Господи великий!
Що не дав мені загинуть,
Небесний владико,
Що дав мені добру
Пересидить
І привів мене, старого,
На сі святі
Одинокий вік дожити,
Тебе
І твоєю
Серце
І поховать
Гріхами
На горах оцих високих,
І витать над
Утер сльози нехолодні,
Хоч не
І згадував літа
Давнії,
Де, як, коли і що робилось?
Було що справді, а що снилось,
Які моря перепливав!..
І темний гайок зелененький,
І чорнобривка молоденька,
І місяць з зорями сіяв,
І соловейко на
То затихав, то щебетав,
Святого бога вихваляв;
І все то, все то в Україні!..
І усміхнувся сивий
Бо, може, нігде правди діть,
Було таке, що й женихались,
Та розійшлися, не побрались,
Покинула самого жить,
В хатині віку доживати!..
Старий мій знову зажуривсь,
Ходив довгенько коло хати,
А потім богу помоливсь,
Пішов у хату ночувати.
А місяць хмарою повивсь.
Отакий-то на
Сон мені приснився!
Ніби знову я на волю,
На світ народився.
Дай же, боже, коли-небудь,
Хоч на старість,
На тих горах
У маленькій хаті,
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести і
На Дніпрових
Друга половина 1847,
Орська кріпость]
