Пам’яті Лялі
На твоїй вулиці захворіли дерева.
Зрізують їх.
Пахне в повітрі камфорою.
Тепер тут посадять евкаліпти— ти називала їх — безвстидниці.
Вони — як ми з тобою — нетутешні.
Але вони — здорові.
Їм тут добре.
Країна цвіте вічною весною.
На дах твоєї хати вишнева буґенвіляпрослала пишноцвітний килим.
Довгошия якка ряхтить перлинами свого намиста.
Тверде листя маґнолійховає зелень трави від гарячого сонця.
Білі й рожеві олеандрирегулюють рвучкі потоки автострад.
Це твоя країна вічної весни.
Я тут — лиш гість, але ти любила її,як той австралійський евкаліпт.
Ти водила мене в зелені дикі каньйони,у пустелю, що дише таємним своїм життям,і білі хвилі океану вдаряли у вікнаресторану наших зустрічей.
Я знову прийшла на зустріч з тобою,але ти заховалася в зелені затінки кипарисіві незайманість твого затишшястережуть гостродзюбі суворі райські птахи,що заглядають з-поза зеленолистих своїх щитів,а поруч — зловорожі аґави вигинаються,мов злющі змії.
Гомін життя навколо.
В бородатій твоїй непідстриженій пальмізавелися галасливі шпаки й голуби.
Дзижчать, мов комахи, малесенькими крильцятами колібрі,викльовуючи нектар з квітів гібіскуса.
Пасма гір твоїх, як звичайно, заховалисяза серпанком туману,а гаряче сонце, як щовечора,потопає в холодних водах великого океану.
Тільки тебе немає.
Загинуло камфорне дерево.
Ще день, ще два —розвіється запах по ньому.
Виростуть нові евкаліптиі діти не знатимуть, що жили тут колиськамфорні лаври.
Коротка наша мить вічності.
Коротша, ніж вік камфорного лавра, ніж вік евкаліпта.
Добре було ходити нам удвох по цій землі,милуватися її красою,або — як ти це, бувало, казала:“ходити й усміхатися.”1990
