Олесь Гончар

Коли з’являються
У хроніці в кіно,
Простягши руки в кайдани,
Що ждали їх давно,

Мов дівчата худенькі,
Розбрелись по безпліддю гір
Дерев’яна гірська хатина,
Чорних буйволів повен двір

Оженився я в суботу
А в неділю на війну
А тепер я, брат, в
І до тещі — ні ну-ну

Чую, білі пісні
Над озерами пізніми гаснуть
Як лілея для пісків пустині,
Ти для мене занадто прекрасна

Він свого не забув ще полка,
Полкових ще підметок не стер
Козирнути ще хоче рука,
Коли мимо іде офіцер

Свою землю, далеку, святу,
Не забудем до згуби
Як матроси в чужому порту,
Ми тримаємось купи

Нагадала мені віхола,
Що окоп мій заміта,
Як ти в госпіталь приїхала,
Вся від сонця золота

У замку обвалені
Та брухту тисячі тонн
Хто килими тут
Між мармурових колон

Угору та вгору, один за одним
Тисне нам сонце важке на плечі
І сонце здіймаєм
Катовані ним,

Уночі тебе я вкраду до схід сонця,
Доручу тебе я хлопцям із обозу
Будеш ти співати Чорноморця,
Який вивів на морозець тебе, босу

Скрегоче залізом округа,
Смертю повітря фурчить
Я знаю той ступінь напруги,
Коли вже ніщо не страшить

Бронзовий вершникй досі на
Конає з розірваними грудьми
Я знову у Буді
Я знов у палаці,