Олесь Гончар

Чую, білі пісні
Над озерами пізніми гаснуть
Як лілея для пісків пустині,
Ти для мене занадто прекрасна

В країні скелястій,країні убогій,
У горах високих,найближче до Бога,
Де жити не хочуть і сірі тумани,
Де тільки гуляютьвітри та бурани,

Свою землю, далеку, святу,
Не забудем до згуби
Як матроси в чужому порту,
Ми тримаємось купи

Я завтра іду в Україну,
Яку покинув так давно
Цілую, ставши на коліна,
Своє полкове знамено

Нагадала мені віхола,
Що окоп мій заміта,
Як ти в госпіталь приїхала,
Вся від сонця золота

Писати про Олеся Гончара важко і легко водночас
Важко, бо над тобою, хоч яким би ти був відвертим і щирим, панує відчуття дистанції — особистісної і літературної; його постать захищена тим силовим полем великого таланту, яке відкидає будь-яке...

У замку обвалені
Та брухту тисячі тонн
Хто килими тут
Між мармурових колон

Він свого не забув ще полка,
Полкових ще підметок не стер
Козирнути ще хоче рука,
Коли мимо іде офіцер

Уночі тебе я вкраду до схід сонця,
Доручу тебе я хлопцям із обозу
Будеш ти співати Чорноморця,
Який вивів на морозець тебе, босу

Скрегоче залізом округа,
Смертю повітря фурчить
Я знаю той ступінь напруги,
Коли вже ніщо не страшить

Бронзовий вершникй досі на
Конає з розірваними грудьми
Я знову у Буді
Я знов у палаці,

В полі ми окопи вже позагортали,
Що ви їх узимку тут колись довбали
Чоловіче діло я робити вмію,
На твоїх окопах пшеницю посію