Я не тебе люблю, о ні,
Моя хистка лілеє,
Не оченька твої ясні,
Не личенько блідеє.
Не голос твій, що, мов дзвінок,
Мою бентежить душу,
І не твій хід, що кождий
Відчути серцем мушу.
Не ті уста, з котрих вже
Не вчую слова ласки,
Не вид, в котрім душа
Виднієсь вся без маски.
Не стать твою, не скромний стрій,
Котрим вона вповита,
Не гармонійний вигляд твій,
Мов пісня сумовита.
Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там у серденьку на
Відмалечку лелію.
Все, що дало мені життя,
В красу перетопляв я,
І всю красу, весь жар
На неї перелляв я.
Вона мій спів, вона мій хліб!
Душа моя – аж дивно
До неї, наче той поліп,
Приссалась невідривно.
Усіми нервами
Мій дух до неї, мила,
І тут вона – аж страх! аж страх!
Твій вид мені явила.
Неначе блискавка ярка,
Що зразу сліпить очі,
Що враз і тішить, і ляка,
Ніч робить з дня, день з ночі,
Отак для мене був твій
І розкішшю й ударом;
Я чув: тут смерть моя сидить,
Краси вповита чаром.
Я чув, і з жаху весь тремтів,
І розкішшю впивався;
Від тебе геть тікать хотів,
Круг тебе все снувався.
Мов той Іксіон,
У колесо-катушку,
Так рік за роком мучусь я,
І біль мою жре душу.
І дармо ліку я
На сю свою хоробу;
Кого зрадливий сфінкс піймав,
Не пустить аж до гробу.
Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію.
