У попелі білім, в руйновищах білого царства,немов погорільці, дерева зчорнілі стоять,і п’яний іде, по черзі вітається:
Здрастє», —частуючи щедро книшами дерева підряд.
Він дійде до хати, якої давно не існує,і знайде у попелі синій гартований ніж,і сині вудела, які позостались від збруї,вогнем пожолоблений згаслий леміш.
І, взявши вуглинку, повітря, мов шибку, позначить;і видиха з парою голос пригаслий на скло,і видавить ліктем отвердле повітря гаряче,аби долетіло до мене звертання:
Павло!».
І я стрепенувся, віддалений віком від нього,розплющивши очі, побачу ранкове вікно:хитається штора не знати чому і від чого,і світло лежить на долівці, немов полотно.
Е, ні, не наснилось… Неначе отрута,закапалось ймення у вуха крізь сон,і власне життя вже здавалось почутим,і тиша була, як тугий
Чому ж я тремчу перед смугою світла,і штору рухливу відсунуть боюсь,мов протяг холодний, що дме з того світу,ввійшов був у тебе і кров’ю
І світло спинилось в дорозі до тебе:бліде, полотняне — на клапті хоч ріж,і сонце застряло у попелі неба,як в пам’яті сонній: війна і леміш…***
