Питання

Мово убога в устах недоріки —тільки й спроможен сказати

Сніг дотліває, піняться ріки,хвилі прозорі горблять ріллю.

Світла, ой світла в очах невимовність:шум зашумовує, вітер хмелить,над головою хмари верховніперемальовують світлу блакить.

Для похвали, мабуть, слово… і

Світе безмежний, відбитий в мені,наче в очах перелітної бджілки:крапля роси на медовій струні,лоно молочне солодкого цвіту,світле весьдення і хвиля тепла,фарба співуча минулого літав пам’ять щілясту вогнем натекла.

Зверху — лубець, але зелень зісподу,зокола — голос, всередині ж — біль!

Ймення, як взяток в бджолину колодувизбирав — тісно в самому собі.

Але не висловить захвату й криком —з горла за голосом вилетів рій:— Ой та навіщо, світе великий,вічне мовчання внизу і вгорі?

Зором всотав все до лушпини,слухом і пошум, як в мушлю

Та як в сопілці — в душі порожнина:хто ж тільки дмуха в мою глибину?***