Мур саморослий непомітнозагнався високо в блакить,аби закрити сонце літнєі нас навіки
За ним зосталися
Попереду ж — чорнів
Труба гриміла металева,і сум… мов після
Подумав:
Де ти?» Раптом голос:— Для сущих місця тут
Самотньо… Ні душі
І що не крок — пітьма,
Це сон?
Чи ніч?
Чи очі зшиті?
Чи те, що й вимовить боюсь?
Йду, натикаючись на плити,й не знаю, чи назад
Чи очі я привчив до пустки —весну зітер, тебе
Усі надії, згадки сплюскли,з усього часу є «тепер».
Не проростає тут нічого,немає жодних сподівань,і поміж плитами дорогагадючиться для кружелянь.
Та з неї я зійшов раптово,крізь вирву глянув у стіні:там одяг чистий мій святковийтоптав хтось люто так в багні.
Мої читаючи нотатки,він реготавсь, їх шматував,стирав сліди, а кожну згадкурубцями вгору вивертав.
Ураз він тінь мою помітивна мурі і… почав трощить —і в отвір ливонуло світло,щоб навіть дух мій спопелить.***
