Ревнощі

Мур саморослий непомітнозагнався високо в блакить,аби закрити сонце літнєі нас навіки

За ним зосталися

Попереду ж — чорнів

Труба гриміла металева,і сум… мов після

Подумав:

Де ти?» Раптом голос:— Для сущих місця тут

Самотньо… Ні душі

І що не крок — пітьма,

Це сон?

Чи ніч?

Чи очі зшиті?

Чи те, що й вимовить боюсь?

Йду, натикаючись на плити,й не знаю, чи назад

Чи очі я привчив до пустки —весну зітер, тебе

Усі надії, згадки сплюскли,з усього часу є «тепер».

Не проростає тут нічого,немає жодних сподівань,і поміж плитами дорогагадючиться для кружелянь.

Та з неї я зійшов раптово,крізь вирву глянув у стіні:там одяг чистий мій святковийтоптав хтось люто так в багні.

Мої читаючи нотатки,він реготавсь, їх шматував,стирав сліди, а кожну згадкурубцями вгору вивертав.

Ураз він тінь мою помітивна мурі і… почав трощить —і в отвір ливонуло світло,щоб навіть дух мій спопелить.***