1Мені наснилося, що я помер,
Що із драглистих форм мойого
Астральна сутність вийшла
І
Вона до невідомих сфер летіла.
Ні з чим не порівняти почуття,
Яке мене вело.
То не скорбота,
А радісна симфонія Буття
Я жив, неначе променева нота.
Порвались пута.
Я — крилатий дух.
Весь Безмір — мій, і я у ньому лину.
Це рух у надрах Світла
Понадрух,
Що Всесвіт обіймає за хвилину.
Шість променевих крил у мене
Шість!..
Мов щось несутнє, пригадав утому,
Що світ лишив, де був я тільки гість
Тепер нарешті повертавсь додому.
Аж ось почув пісенні голоси
Довкола закружляли херувими.
Незнане небо дивної
Зігріло душу барвами живими.
Було в обличчях щось людське.
Земна людина — тільки тінь безкрила.
А в цих
Чоло іскристо-золоте,
Від нього в простір струменіє сила.
Хтось мовив гучно:— Він прибув з Землі!..
Всі очі обернулися до мене.
Над обрієм на золотистім
Гойднулося блакитне і зелене.
І то був Він — Особа всіх осіб.
Життя основа,
Центр світів і творень;
Хліб для голодних
Той солодкий Хліб,
Що одночасно є духовний корінь.
Ні, я Його не бачив:
Та
Крутнуло щось,
Мов буревій ромашку.
Скажи, мій сину, чи життя
Було тобі терпіти вельми важко?2Я прагнув зважити Добро і
На тих вагах, що ми в душі куємо
Усе, що найпомітніше
Від дня народження в житті моєму.
Той перший камінь, що влучив
Під ліве око й осліпив
Я вмів це приховати на війні
Оголосив, уже відвоювавши).
Той голод, що мільйони покосив;
Ті бомби, що міста поруйнували;
Той вибух, що в блокаді
Моєю кров’ю темряву підвалу.
Чиновну тупість і цензурний гніт,
Моєї творчості скупі ужинки.
І день отой, коли хитнувся світ,
Бо я дізнався про невірність жінки.
Я відповів:— Ти,
Боже, людям
Такий тягар — неначе гору мертву.
Земна природа — мов отой удав,
Що в кільцях тіла розминає жертву.
Або це є зажерливий павук,
Що ловить в сіті нерозумну муху.
Невже потрібно стільки наших мук,
Щоб зацвітали десь троянди духу?
Невже людська провина тільки в тім,
Що Єва піддалась лихому змію?
Якщо Земля для людства отчий дім
Я,
Отче, справ твоїх не розумію.— Стривай,— озвався
То
Мою будову з краю і до
І я побачив безбережну вись
Величну й звабну панораму раю.
Я щиро дивувався чудесам,
Хоч дивуватись, видимо, не треба.
Зоря є серце велетня.
А
Той велетень сягає до півнеба.
Земля — лише мізерний електрон,
Який кружляє в нього в волосині.
І все життя на ній — миттєвий сон,
Мов іскорка у маковій росині.
У центрі світу є величний храм,
Там люди — зорі йдуть навколо нього.
Немає ліку тим святим дарам,
Що сіються із обрію ясного.
Обвітрена на квазарних вітрах,
Мов райдуга — попід ногами суша.
А що за люди!
Зроду-віку
Не ночував у цих відкритих душах.
Ні смерть їм не відома, ні війна,
Ні передчасна сивина на
Я кинув Богові:— Чия ж
За те, що діється на електроні?3Нарешті Бог постав отак,
Був, може, сивий Ной перед потопом;
Або це академік з
Застиг над мікроскопом.
Утома і задума на чолі,
В зіницях твердість і незмірний досвід.
Чи знаєш ти, що на твоїй
Ми дослід ставимо?
Великий дослід.
Але чи має право Божий
Заради досліду чинити муку?
Гаразд, анігілюєм
Господь до кнопки простягає руку).4Тим часом пригадалося
Все те, що радість на Землі давало:
Схід сонця у хвилини весняні
Коли згоряє ночі покривало;
Пташиний лемент, любий
Крилатого соліста серед гаю;
І день, коли пшеничний
Додолу хилиться — бо достигає.
Нехай це так — хай вовк жере вівцю,
Шуліка з хмар вистежує зайчата.
І все ж є мить, коли жорстокість
Ми на Землі не схильні помічати.
Це мить, коли у хмарах
І теплий дощик зашумить в городі;
То є любові незбагненна мить,
Коли усе парується в природі.
Нехай кохана зрадила,
Чи ти забув солодку мить кохання?
Чому ти маєш пам’ятати
І забувати світлі поривання?
Хай Боже в людях щепиться на тім,
Що ми отримуєм від
Але в земному місиві
Є творчий дух. що нас веде ізмалу.
Хай ти навік зненавидів окоп,
Та рідну землю гудити
Із жахом глянувши на мікроскоп,
Я вигукнув:— Спинись,
Великий Боже!..
Бог-академік мокрий лоб протер,
На кінчик носа зсунув окуляри.
Став на Енштейна схожий він тепер.— Чого ж ти хочеш? — вигукнувіз хмари.
Адже ж я бачу: бездуховний
Ти, сину, засудив із правом повним.
Чи, може, знову за колючий
Повернешся
Аби він став духовним?..— Так, повернусь!..
Моя астральна
Ураз вологою взялась у хмарах
І я пірнув у ночі каламуть,
Щоб в’язнем знов прокинутись на нарах.3-
