Десь тут шлях свій починала Віта,
Туманами сивими повита.
Від ріки, яку шукати годі,
Залишилась назва у народі.
Віта,
Віта!
Тебе мають антиподом Лети.
Ти — Життя.
А хто ж із нас не
Про сонет, що вічністю зоріє?..
У заплаві,— може, трохи
Є старе селянське кладовище.
Тінями синівської
Похилилися хрести дубові.
І частіше, ніж сини далекі,
Ті хрести провідують лелеки.
Тьохкають пташки
Та заходять на світанку лосі.
Випинаючи на шиях жили,
Позирають на хрести й могили.
Ніби згадує душа лосина,
Що лишила десь людського сина.
Ніби саме з неї серед
В край безсмертя витікає
Киньте Байкове, померлі
Йдіть шукати цвинтаря у лузі.
