1.
Перший
Утративши непевну вись,принижений вітрами,погаслий жайвір падав вниз,провалювавсь над нами.
Зіщулившись, вода німайого не відбивала,бо слухала, як йде зимаі брязкає металом.
Несе вона важкі ключі,аби замкнути води,в руці у неї круглий чіп,обструганий із льоду.
Замкне зима навстіжний світ,і візьме води в рамки,і жайвора засклить за лід,і нас затче у тканки.
Затче нам руки, аби мине відчинили брамий не перевіяли зимигарячими руками.
В’яжімо їх, єднаймо їх—долоня до долоні,бо пада, пада перший сніг,і в жилах кров холоне.2.
Несподіваний
Сніг випав уночі, закравшись, наче злодій,в позеленілий степ, в травневу глибину,і викрав зелен-цвіт, і доторком холоднимвмить перекинув світ, мов камінь вгору сподом,оглянувши кругом, у воду зазирнув.
І часу течію змінив у вік зворотний,щоб повернути те, що кожен вже прожив:одним — щасливі дні, а іншим — дні скорботні,одним — густі меди, а іншим — сіль крижин.
І хтось уже радів, а хтось невтішно плакав,хтось сніг згортав із пліч, хтось —товще нагортав,у кожного була своя помірна дяка:той вороття хвалив, а інший проклинав.
Лише на один день час повернувсь в минуле:комусь на чийсь загин повторний, а комусьна солодість зачать, на вихмільне проснулля,на розпач, на любов, на учту й хліба кус.
Було те вороття лиш на єдину днину,яким нема числа, коли пливуть назад;мов кинув хтось піску у світову машину:такий почався скрип, такий відчувся шат.3.
Сніг у
В срібній налицині древо стоїть,з щілин холодних погляд
Скільки осіло снігів… як
Хто їх у тіні пресує?
Та позостались на ньому слова,сніг вже з курганів обсунувсь, як глина,зважся на мову — хай сніг ожива:форма завжди самочинна.
Глину узяв, а вона у горнецьзбіглась сама, без спонуки,глоду торкнувся — плететься вінець,—чинять все завчено руки.
Хто ж нас навчив майструвати плоти,міряти простір
Воля», — кричати до хрипотиі відлітати у небо за димом?
Глянь на обличчя верби — машкара?
Скільки волокон, та жодного м’яза:тріскає лунко срібна кора —зморшка кладеться
Губи розтиснув — слово летить,завчено думку формує;вимовиш «холод» — тіло тремтить,«люба» — і ніжність
Не дерев’яні ми, не кам’яні,не позоставим в повітрі
Сніг зашерха на тобі, на мені,а під ногами ростуть п’єдестали.4.
Останній
Ця білість снігова хіба не з чорних хмар?
Свідомість моя йде не із віків минулих?
Крізь попіл поколінь поснулих світить жар,і слово з горла б’є, викруглюючись в кулю.
Розсіююсь, свічусь щомиті, щодобиі входжу в дерева, в спалахнуті
Затримай розпад мій, хоч іскру полюби,роздмухай в кров її, в спалахнуту
Та трухнуть дерева і тане, тане сніг,чорнозем стане знов потульним та видющим.
Я в пригорщах своїх утримати не змігні попелу снігів, ні іскор пропадющих.
Але відбиток твій — в люстерках двох долоньі в краплях натяжних, що з пучок витікають,а почуття твої домалював вогонь,а стриманість твою засвідчив навіть камінь.
Крізь тебе рід снувавсь, і розум не згасав,та забували всі про породільні
Любове, тільки ти фільтруєш чорноту,щоб білість снігова розпуку тамувала.
Крізь тебе видно всі і манівці, й мету,і злоти вогняні, і сутіні
Очима скинув — ти, суття моїх зіниць.
Крізь тебе сніг летить, і сніг в тобі біліє.
В пухнечу снігову лягаю горілицьі чую: тану я чи, може, плоть тепліє?5.
Співучий
Фіолетова тінь на протертім снігу нечітка,сонце скрапує з пучок і в срібло всяка,щоб незримо співати у горлі струмка.
Заворожений плином, я слухаю сніг,що маліє, як мичка, бо нитка з-під нігвипрядається-тчеться і світ випряда,замість крові крізь серце струмує вода.
О співучість, о плинність довкола, в тобі,розпрядається пам’ять, збирається біль,розкрадається ґрунт, даленіє
Як же солодко-гірко, зживаючись, жить!
На які веретена змотається нить?
Чи то в горлі моєму ручай жебонить?
Доки я наслухав, то й шляхи потекли,прикипіли підошви до ґрунту-смоли,аби певність була і було опертя.
Тане втоптаний сніг, і маліє життя,нить прядеться тонка на товсте сповиття:сорок літечок-літ як одне, як одне.
Розбирають по хвилі, по дневі менекожна крапля-пилинка і кожен струмок.
Лиш позмінне в тобі, як тонкий волосок,відгукнеться на пісню тремтінням єства,і у срібному горлі струмують
Ой по горах сніги лежать,по долинах води стоять.
Туман поле покриває.
Мати сина прикликає:— Вернись, сину,
Густі терни, вітри буйні, краплі-хвилі,дні отруйні.
Краплі-крапельки прозорі,сніг співає в мене в горлі:— Гомін, гомін по діброві…»***
