Ти — доле моя у країні живих.
І пристання.
Знемігся язик мій щомиті тебе покликать:для ймення твойого я випив повітря останнє,для з’яви тебе в уяві моїй — вже повіки
Мов лопнула куля — світ збігся і стиснув
Та, наче мачина, ти ходиш по жилах в мені,розтулюю губи, холонучи в смолах,і рухи судомляться, шепти такі голосні:— Ма-рі-є-є…
Був поклик солодкий, солодкою — мука.
Вода у відерці затвердла на лід,у товщу густого повітря рука твоя стука…— О, скільки ж я спав, якщо перебарвився світ!—
Пухирчики швидко холонуть,опукливши простір, загуслий в бурштин.
Ми — зміст, а не форма.
Простерті до тебе долонітакі красномовні.
І свідчить стремлінняпро вічне життя, а не згин.
Отава духмяна травою зеленою стала,і стріха розшита колоссям налитим дзвенить…— Маріє, чому ти змарніла?— Я любий, не спала, аби не прогаяти сонячну мить.
Аби в забутті про життя не забути —у лоні ж моєму окрушина світла росте.
Це ж я з твоїх віч, наче ряст, іздмухала сутінь:дзвенить довкіл тебе повітря співке,
Воно, наче призма, все збільшило втричі…зіниці і вії… поглибивши зморшки чіткі,і згадки провальні, немовби хтось пам’ять позичив,лиш ти височієш, і сонячна пустка довкіл…— Допоки ти спав, прожила я потрійно:за себе, і тебе, й за те, що у лоні буломачиною-іскрою (тихе життя самостійне),аби не отвердло вкруг тебе повітря на
Припавши до губ моїх, вдмухала знову ти в мене,живлюще повітря, краплину свойого життя.
І я гуконув на весь голос шалено:— Маріє! —і знову запавсь в забуття.***
