Твій подих пронозить мене, наче воду у склянці, —хитається розум, вдихаються сльози в нестямці.
Яка коловерть — колування зелини дрібної, —невипита смерть нахолола в напої.
Життя недожите — пиття недопите з тобою!
Журбою розведена радість, як сажа водою.— Не треба мені, ну не треба нічого!
Впираються в землю хрести одноногі —над ними лежать рушники зозулясті,під нами лежать черепи щелепасті,за ними і зими, і злами, і злети, і зриви,під ними провали,
Сльозами рясними окроплено стьожку
Без тебе не треба, їй-богу, нічого,
Безглузде життя не з тобою, як камінь на
Сміється пожухлий листок і затулює рота,аби не проллялась у слові блукаюча в жилах скорбота.— Не хочу печалі, — кричально розпечені очішукали води, щоб зору вернуть непороччя.
Та з подихом холод ввіходить,вистуджує плоть діркувату,і що не прожита хвилина, то втрата, то втрата, то
Спиваю з листків не росу, а краплини смолисті.
І вийстя із часу, як нурт
Пречиста десниця відсовує легко завісу —і ти сам із себе виходиш, як в поле із лісу…***
