Ненатлий дух часу, усепоїдучий,розлущивши серце, облуду лишив,корогву зелену пустив на онучіі камінь, як попіл,
Зостались у мізкові обриси літа,і слово «зозуля» звучить, як «зола»,лиш тіні у небі снують перелітні,та в кожній із них колись пташка жила.
І час ошукати — це марність безглузда,свій лик карбувать на дрібних срібляках,та ж час, як мишва прошивна, швидколузнаразом із повітрям у кров проника.
Чого ти гаруєш, надсаджуєш силу,муруєш не житло, а склеп родовий?..
Та більше свого не прожити, дурило,на власні руїни хоч раз подивись.
Лишилось дароване вітром імення,і спогадів скринька, квитанцій сувій,що свідчать про вперті зусилля даремніпродовжити вік помарнований свій.
Скидаєш взувачки, щоб бруду не внести,з кишень ти витрушуєш тертий
Так чисто — немає ущербку на честі,вдоволений ладом своїм, клопотун.
І раптом вривається протяг в кімнату,тебе видуває в розбите
Висить капшучком чиясь тінь пухирчатана груші, усохлій давно-предавно.***
