Безглуздя самоти — це мимрення під ніс;це — чути лиш себе, до себе ж обзиватись,немовби голос твій в с в оє кубельце вріс,повітря ж надовкіл намощене, як вата.
Виходить з себе в ніч, виходити в астрал,вертаючись назад у страсі на світанні,і вмощуватись в плоть, цідитись крізь кристалі думать: вихід цей із тіла вже
Покинувши єство, уже в наступну нічвиходиш ти туди, де інший світ незримий,де духи родові із глибини сторічув’язнюють тебе ув оболонку диму.
Самі ж вони т е б е оточують вогнем,в свідомість проника спалахуючий голос:— Т и душу марнував, не вдовольнився днем,не згадував про рід і споневажив долю?
Ти — сутіч всіх віків, всіх родових сполук,і тільки вглибину сягає власний намір.
Давно живеш ушир — на розмах своїх рук,і пам’ять родову т и розірвав
Тому на самоту приречений і ти,на власне забуття у родовім розриві:вертається душа у лоно самоти,розтиснувши єство, умощується
І дзвоник пролуна у т е б е в головах,пробубониш слова забутої вже мови, —обізветься в т о б і вся прірва родова,душа здригнеться враз і заніміє знову…***
