Балада про Івана однорукого
Дощі оновлення на древню ораницю,і пам’ять сонця у вузлах пшениці,і щедрий зір — на сховки, на притулки —світ осягає, нібито шкатулку.
Там олов’яний вицвілий солдатнаводить чітко однорукий лад:то стежку креслить, то хреста збиває,то все когось з-за хмари
У нього сіль розчинена в відрі —ріденька щітка білить стовбури,згорбатілу акацію
Чого ж його нікого більш немає?
Ледь тліє око у дуплі глибокім,на гіркоті настоюється спокій,і рукавчаті здмухані вітривсе зчорнюють від низу до гори.
У чорній хмарі — що то за біління?
Летить, летить кленовеє насіння,і голос лине: — То твої
Іване, швидше руку простягни.
Бери їх душі ангельські в обійми,бо небо,
Йване, — сховок ненадійний,візьми, у слові вічнім ув’язни…
Солдат не чує — він-бо із металу.
На весь свій вік — Іван один як палець.
На зсиротілій висохлій долонігаряча сіль ніяк не прохолоне.***
Павло Мовчан
Other author posts
Передвесняне
Сирітство простору,в якому ворон кряче,ділилось гостримикрильми навпіл, неначевід того додавалося теплаусій землі, де сутінь залягла,змаливши все,розмивши обрис лісу,сховавши всіх за снігову завісу,що тільки й чуть, як кличе птах небеснийсвою луну...
Не розплющуй очей
Тугішає звук, наче плід, в надвечір’я,густішає зеленню втишений луг,з розгорнутих крил обсипається пір’я, —його перейма запорошений слух Був лет у півнеба шумкий, шестикрилий,та погляд стелився — очей не піднять,аби розпізнати ту строєну силу...
Відлуння “Йдуть дощі неситі”
Йдуть дощі неситі на сніги нечисті,не згадаю гадки і не змислю мислі Збавлене чи збуте,стерте чи забуте,березень минувся чи прожився лютий Зменшується білість, чорнота зростає,крапелини спілі віття угинають —стончуються пучки, і долоні в...
Спіщанілий час
За дужки життя не виносив себе він ніколи,не думав про вічне,бо в ньому присутній завжди За межами імені власного, ніби у полі,розмитий свідомістю, сутністю завше Немов в заповіднику «я» стрижньове пробувало:тут руки вкоротять,там пласти...
