Вільно ритмована мово,
Найкраще з земних чудес,
Що слово складаєш до слова,
Ти не дарунок небес!
Тебе створила
В сиву давнінь віків,
Щоб ти, мов таємна пружина,
Торкала то втіху, то гнів.
Ти родиш сили могутні,
А часом безсилий плач;
Мотиви твої незабутні,
Хоч забудеться твій сіяч.
Хто твій творець, о пісне?
Не “я”, не “він” і не
Родишся ти не
І вільно летиш у світи.
І всі ми – мрійні піїти,
І всі ми – віщі співці,
Бо любимо словом горіти,
Хоч і без міри в руці.
Пісне!
Скільки
Ти в наших серцях плетеш!
Закрадєшся в душу, як злодій,
Хвилюєш її і ведеш.
В мотиві одного
Одкриваєш багатий
І звичайну, буденну
Зодягаєш у тисячі фарб.
Дрібний, невловимий
Ти перетвориш на крик,
Примусиш спомин заплакать,
Чекати в майбутньому втіх.
Всі надра нашого
Ти розгортаєш до дна,
Показуєш, чим воно б’ється,
Чи ясна його глибина.
Виносиш на світло, в свідоме,
Всі таємниці життя,
Всі щонайтонші
Настрою, думки, чуття.
В серцях засипаєш провалля,
Вириваєш терни й бур’яни,
Щоб завжди вищим
Місце давали вони.
Торкаєш у різних
Щонайтонших струн-тетив,
Робиш їх рідних і дужих,
Гуртуєш їх в колектив.
Наставляєш на діло
Рядками ритмованих слів.
Хвала тобі, вільна пісне,
Оздобо нових віків!
З
И
И”,
И, 1925 р.
